Яке саме? Легко запитати і, здається, просто відповісти, але не так просто...
На стендах акуратно розкладено випрані й випрасувані мої штани, сорочки, сподні, виставлено намазані дьогтем чоботи, а також підлатані черевики, чорні гумові чоботи в червоних гумових латках. На окремій лавчині – дерев’яна й алюмінієва ложки, якими я їв, а також миска, полумисок, чашка, склянка, виделка, ніж.
– Твої, Хомо, натуральні, – шепотіла жінка.
Вишиваний кисет, якого я давно не носив, бо кинув чадити махрою, перейшов на фабричні цигарки. Платівка з піснею «Розпрягайте, хлопці, коні» – цю платівку десь по війні я купив у Вінниці, хоч патефона не було тоді, немає й тепер. Кілька моїх листів ще з фронту, ці пожовклі трикутнички дивом збереглись у прискринку. Книжка про штучне запліднення свиней, яку я колись підібрав, загублену, під лавою у вагоні. Недогризок хімічного олівця, яким я колись писав.
І ще на лавочках-стендах викладено всяке добро, чимало назбиралось. А ще в куточку, біля дверей, поставлено граблі, вила-трійчата, косу, пужално, сапу, сокиру, рибальські снасті – вудлиська, ятір, сажалку, хватку-рогелю.
– Все твоє, Хомо, справжнє, – урочистим шепотом бубоніла жінка.
Біля кожної речі наклеєно папірець, а на папірці Мартошиною рукою виведено сухоребрі літери, що складались у наїжачені слова. Долаючи склади, я з трудом прочитав: «Піджак чорного рубчика, улюблений одяг X. X. Прищепи в такі-то й такі-то роки. В цьому піджаку трудівник ходив на загальні колгоспні збори». Або: «Черевики свинячої шкіри X.X. Прищепи. В цих черевиках трудівник перевиконував норми в такі-то й такі-то роки». А чи: «Глиняний полумисок роботи яблунівських гончарів. Із цього полумиска Х.X. Прищепа любив їсти пшеничні галушки, локшину в молоці, а також гречану кашу, засмачену свинячими шкварками».
Я довго мовчав, бо мені перехопило подих, а коли віддихнув, то сказав:
– А чи не смієшся ти з мене, Мартохо? Як сміялось оте барило, що саме кухвою стало?
– Хомо, та чи я ота, що ні в тин ні в ворота судариня криворота?
– А що в тебе тут у комірчині?
– Музейний куточок, – відказує поштиво.
– Музейний? Куточок?
– Авжеж, музейний куточок твого імені.
– Себто імені Хоми?
– Так, імені Хо Хо Прищепи.
– Мартохо, – кажу спантеличено, – то ж для великих людей музеї по містах і селах. Усі знають їх, вони заслужили – Суворов, чи Кутузов, чи граф Лев Толстой. А я ж не фельдмаршал Кутузов, це всі знають добре у Яблунівці, я тільки старший куди пошлють у колгоспі «Барвінок». А що, коли довідається сільрада?
– А чому це сільрада мені має заборонити порядкувати в своїй хаті? А може, ти для мене, Хомо, й справді великий чоловік? Ти для мене більший і за фельдмаршала, й за графа.
– Але ж сільрада точно знає, що вони більші за мене.
– То для інших вони більші, а для мене, Хомо, ти великий.
Мартоха вмовкла, і в музейному куточку запанувала урочиста тиша і – так мені здалось – нічим була не відмінна від тієї тиші, яка западає навіть не по таких дрібних музейних куточках, а по великих музеях великих людей.
– Я так тобі скажу, Хомо, – озвалася жінка, наче з трибуни, що про такі музеї треба ще за життя думати, а не по смерті. Бо по смерті поки схаменуться – вже й забули людину, вже добро її порозтягали, вже й не знайдеш тієї ложки, якою їв, чи того ліжка, на якому спав. Хіба іноді не обманюють по музеях? Поставлять крісло, кажуть, що в цьому кріслі чоловік той писав і думав. А насправді то зовсім інше крісло, десь на звалиську знайдене. А в мене тут, Хомо, все справжнісіньке. От скажи, хоч маленький обман є? Кисет не твій, чи пужално, чи коса з грабками?
– Усе моє, Мартохо, правду кажеш.
– Отож-бо й воно! – зраділа жінка, засяяла, й на лиці її наче місяченько зійшов. – І скажу по секрету, тільки обіцяй не сердитись, бо гніватись ти не повинен.
– Обіцяю, Мартохо, кажи.
Рідна моя жінка й зовсім стала урочиста, а по хвильці –знову ж таки наче з трибуни – сказала:
– Мріється мені, Хомо, бо мріяти не заказано... Ось начебто для мене самісінької цей музейний куточок поки що... Поки що!.. А через якийсь рік-другий, дивись, одкриються двері ширше – й сюди почнуть навідуватися сусіди, яблунівські колгоспники. А далі, дивись, не тільки з Яблунівки, а й із сусідніх сіл – Малих Дубових Гряд, із Сухолужжя, з Великого Вербного, так? Хто машиною, хто автобусом... А ще яблунівських дітей прийматимуть у піонери, скликатимуться їхні урочисті лінійки.