– А хто галстуки червоні пов’язуватиме їм? – питаю.
– Хто ж іще, як не ти сам, Хомо! Хіба не зумієш?
– Не штука навчитись, – міркую вголос. – І значки піонерські приколювати навчився б. Але де ж ти, Мартохо, совісного екскурсовода знайдеш?
– Правда твоя, тут потрібна людина совісна, бо пост серйозний, – замислилась жінка. – Не кожному й довіриш, бо як раптом на експонат зазіхне, поцупить штани чи сокиру... Де потім такий експонат ще знайдеш?.. Либонь, найкращим екскурсоводом у музейному куточку твого імені могла б бути тільки я, правда, Хомо?
А що я не поквапився згодитись, то на Мартошиному лиці майнула тінь чорної підозри:
– Чи, може, на екскурсовода ти мітиш Одарку Дармограїху?
– Краще за тебе ніхто не справиться, – кажу. – Ось тільки як з квитками, га? Продаватимеш квитки чи безплатно пускатимеш?
– Спершу, може, й безплатно, а як почнуть валом валити, то доведеться й гроші за квитки правити. Бо безплатно – не дуже цікаво, а цікавіше – коли платитимуть за твою славу й за свою пошану до тебе.
– Еге ж, – згоджуюсь, – слава моя велика.
– А велика! Де ще знайдеш такого трудівника, як ти? Скоро вдень зі свічкою не знайдеш такого, що робить круглу добу, як віл. Е-е, Хомо, вже ниньки ти маєш бути в музейному куточку, вже ниньки мають гурмами ходити, щоб дивуватись і захоплюватись. Знаєш, за якийсь десяток років ніхто не віритиме, як ти тяжко трудився, отож, почнуть казки складати, легенди розказувати, пісні співати!.. Ось подумай тільки: зібралась уся яблунівська художня самодіяльність – і хором співають величальну тобі, Хомо, а голоси ж які славні в селі!
– Либонь, весь хор, – кажу застережливо, – в музейному куточку не поміститься.
– Біля хати співатимуть, просто неба.
– Ой Мартохо, – кажу, – роботи ж як багато в музеї, чи впораєшся?
– А як мій куточок стане державним музеєм, то фонди виділять, штати наберуть, а я посяду місце завідувачки... О, держава грошей не пошкодує, бо хіба не на таких, як ти, й тримається?
Ну, хіба в моєї рідної жінки Мартохи не палата ума, хіба вона ликом зшита! їй не треба йти на сусідній куток, щоб дрібку мудрості позичити, бо своєї має по саму зав'язку. Коли слід – така покірна, що сметана на голові встоялася б, а коли невикрут – навіть межи чужі щипці покладе свої пальці, коли халепа – хоч прив’яжи, то відгризеться.
– Хто б іще до такого догадався, як ти? – кажу вголос.
– А ніхто, – відповідає. – То тепер, Хомо, як подивився музейний куточок свого імені, віриш, задля кого так вирядилась, чому так помолодшала? Віриш, що ніхто мені в Яблунівці не потрібен, навіть якби до нього старими облігаціями доплачували в додачу.
Й ось тут, у музейному куточку, спокушений отим дідьком, що сіє полову, так я запрагнув Мартошиної гречки, що хоч вовком вий! І, неборака, сапнувши сапко, спершу взяв я несміливо свою рідну жінку за руку, далі поглядом потонув у безбережних морях її очей, далі безтямно потягнувся губами до полумінких її губів.
І зненацька Мартошин вид повила темна хмара, безбережні моря наче посліпли.
– Не забувайся, Хомо! – сказала осудливо. – Ти поки що не мій, а Дармограїшин, і я не хочу краденого, бо я жінка чесна.
– Хіба ж тобі не кортить обійняти мене? – питаю.
– Ще й як кортить, Хомо! Дужче, ніж у сімнадцять літ... Але нащо мені завтра чути лихі плітки та обмови? Знаєш, що завтра присягатимуться сліпці, наче своїми очима бачили. Сорока сороці, ворона вороні, грак гракові, дурак дуракові, а мені, Хомо, честь моя жіноча понад усе. Так що потерпи...
– Але ж ніхто не бачить, ніхто не довідається, Мартохо, змилуйся, – благаю.
– Як то ніхто не бачить? А він очей не спускає!
Й тицьнула пальцем на Хому Прищепу, намальованого на портреті на повен зріст, при всіх солдатських регаліях і навіть при одній не своїй нагороді – медалі «За відвагу». Молодий солдат дивився чесними, правдивими очима так осудливо, що вмить прокинулось моє сумління, прокинулася чоловіча честь, і я, палаючи любов’ю до своєї рідної жінки Мартохи, яка так само палала любов’ю до мене, мусив у гіркому розпачі повертатись до Одарки Дармограїхи добувати свій строк.
І так мені кепсько було на душі, як у тій примовці: прийшов хтось, та взяв щось, та пішов кудись, а я за ним, та не знаю, за ким!
XXXIX. А ЯКБИ НАС ГРІМ УБИВ ТА БЛИСКАВКА СПАЛИЛА?
Отож, як мовиться в народі, ухопивши місяця зубами, причвалав у хату до Дармограїхи, що вже спала в ліжку. Спала, розкинувши руки, і груди її легко здіймались і опускались, як два живих книші, й голова її наче лежала в чорному розіллятому озері пишного волосся. Засвітивши гасову лампу й мало не до найдрібнішої ріпички вкрутивши вогонь, поклався я на лежанці й тяжко замислився над своїм життям. Бо чи не годі мені величатись так, як величається порося на орчику, чи не годі мені так надимати морду, що й граблями носа не дістанеш, чи не годі мені чванитись, мов дурень латкою? Пора за розум братись, пора, – хоча 6 за той, що подеколи, чую, ще збовтується в голові, наче олія з рапсу чи з кользи.