Ото, значить, надуваюся сам на себе, мов жаба під пеньком, як зненацька причувається брязкання клямки на ганку, далі брязнула клямка в сінях, щось човгнуло. Я, звісно, не з тих боягузів, які побоюються, щоб заєць часом дороги не розбив, але мимоволі принишкнув, і серце в грудях раз і вдруге вдарилось, як телячий хвіст.
Щось по дверях прошаруділо, наче мишка шкрябнула пазурцями, й невдовзі почулося скрипіння незмащених завісів, двері зі зловісною повільністю відчинились, і з сіней потягнуло густим вогким духом осені й листопаду. Мені б, може, скочити на ноги, вхопити качалку чи рогач про всяк випадок – натомість я здерев’янів: анічичирк, анітелень!
Човгнуло, шеберхнуло, шелеснуло – і хатній поріг переступив...
... переступив мій колишній бойовий побратим Дмитро Волошок!
Я, відтанувши душею, вже хотів озватись, та спинило щось. Спинило, мабуть, те, що бойовий побратим був схожий на сновиду, – такі, розказують, будучи кучеряві розумом, у повній владі місяця, такими химородними місяць командує, водить їх по дорогах і без доріг. Очі у Дмитра Волосюка були хоч і розплющені, та якісь невидющі, осклілі, наче повні осіннього туману. Лице знерухоміло, ніби прибитий морозом цвіт, а губи скидались на дві полинові бадилинки, загублені на польовій стежці.
П'яний? Чи злодійська стежка привела до знайомої хати, в якій його недавно частували, зустрівши як гостя найдорожчого?
Затаївши подих, я стежив за несподіваним нічним відвідувачем, що спинився біля ослона. Постоявши хвильку-другу, він сів на ослін і зігнувся, розшнуровуючи черевики. Спершу розшнурував на правій нозі, далі на лівій, зняв взуття й поставив під ослоном. Потім стягнув білі вовняні шкарпетки й позасовував у черевики. Звівся, стягнув із плечей побатоженого бурими смугами піджака, далі такі самі рябі штани, зцупив шерстяного светра і все це акуратно склав на ослоні.
Ха-ха, з веселим сміхом здогадався я, та це він за старою пам’яттю добився до цієї хати, щоб переночувати. Тільки де ж ночуватиме, коли постіль не зготовлено? Годилося б збудити Дармограїху, раз такий гість, гадкую, та й по чарчині перехилили б від радості, що справжнім злодієм, який зазіхнув на Одарчині гроші, виявився не бойовий побратим, а дрібна руда миша!
Зоставшись у самих трусах та майці, пізній гість завмер, як мовиться, індиком переяславським. Далі, постатечнішавши на обличчі (еге ж, наче кажучи: роздайся, море, – жаба лізе!), він упевнено рушив до ліжка, на якому спала Дармограїха.
Невже таки намірився вкрасти гроші, які вона знову, либонь, заховала в матраці? Але навіщо ж тоді роздягався до трусів і майки? Е-е, тут задумана така афера, якої мені не розшолопати, хоч би й дер я голову, як колгоспна кобила.
Тим часом мій бойовий побратим узяв за ріжок ковдру, відхилив – і проворно шуснув під ковдру, до теплого жіночого боку. Вклавшись поряд, правою рукою став перебирати шовкове Одарчине волосся, що розіллялось по подушці, й пальці його тонули в косах, паче в розтопленій смолі, а то виринали з їхніх хвиль, мов дикі качки-нирки.
Що ж він замислив, га, які чорні думки плекає, що так лащиться до Дармограїхи? Хитра бестія, неспроста вернувся в Яблунівку зі своїх кручених шляхів, неспроста опівночі приплентав сюди в хату і тепер ось лежить біля Дармограїхи, пестить, голубить коси.
От тільки чому уклався біля неї, що саме замислив?!
Скоро ліва рука мого колишнього бойового побратима пучками пальців торкала чоло сонної жінки, торкала, як пух, як рідкісну коштовність. І, мабуть, ті доторки були такі солодкі, що дійшли до Одарчиної свідомості, вона ворухнула могутнім і прекрасним своїм тілом, зітхнула й ледь чутно проказала:
– Коханий мій... Хомо ненаглядний...
Чоловіча рука пестила вже не чоло й не скроню, а торкалась живих пелюсток рум’янцю на щоці, й Дармограїха шепнула в забутті:
– Ой Хомо зоряний...
Чоловіча рука торкнулась підборіддя, вказівний палець полоскотав ямочку біля відкопиленої, припухлої вві сні нижньої губи.
– Ой Хомо мій могутній... Хомо всеможний...
Пучки пальців чоловічої руки свіжоопереними пташенятами пурхнули нижче, пролетіли вітерцем понад білим лебединим пухом Дармограїшиної шиї й м’яко вгніздились на звабливому виямку, що наче голубів у підніжжі шиї, у тому виямку, де в Одарки б’ються, пульсують голубі жилочки, творячи якусь незбагненну, якусь таємничу красу жіночої зваби.