І – сонна, але вже сповнена бажань, уже в їхньому чаду – Одарка ледь повернула голову вбік. Заплющені повіки здригались, наче під ними починала клекотіти вулканічна лава, губи ледь-ледь тріпотіли, як пелюстки польового маку на свіженькому вітрі.
– Ой Хомонько, дай мені губи свої... хай уп’юся вогнем твоїм...
І рука її крилом білопінного лебедя випурхнула з-під ковдри, м’яко опустилась на щоку мого колишнього бойового побратима, пальці її язичками кволого полум’я стали пестити й зігрівати, стали ніжити й голубити.
Я зачаївся на лежанці, мов ховрашок у нірці, й однісінька думка билась у голові: що затіяв, га, яку аферу, яке ошуканство? Стривай-стривай, таки вистежу, попадешся, зловлю на гарячому – вже не викрутишся. А таки зловлю на гарячому, не я буду! Хоч ти там, біля Дармограїхи, і в’єшся, мов гадина, хоч ти й здатен продати, й викупити, й гроші полічити, хоч тебе і в ступі товкачем не влучиш, а все ж таки зловлю на гарячому, бо і я хитрий, мов старого лісу кочерга.
Рука Дармограїхи лягла на плече мого колишнього бойового побратима, й ось уся знада її розкішного тіла, наче піднята могутньою невиданою хвилею, гойднулась на ліжку, підсунулась до чоловічого боку, завмерла в глухій знемозі, а губи її – пелюстки маку польового на теплому вітерці! – затріпотіли, заколихались, наче аж рожевим переблиском пойнявшись, і потяглись уві сні до чоловічих губів.
Ось уже зараз наспіє слушна мить, коли ти, урвителю, таки попадешся на гарячому, й тоді вже я тебе, як воду, освячу в три батоги, матимеш почубеньки, буде хребту і череву, висповідаю від п’ят до вуха!
Такими мріями нишком я тішився, стежачи за ними в ліжку, як зненацька Дармограїха відкинулась від мого колишнього бойового побратима, який уже й другою рукою пригортав її з-за спини, а відкинувшись до стіни – й очі розплющила, і, либонь, повільно стала просинатись, оговтуючись, вертаючись до тями. Очі її від здивування так швидко росли й більшали на обличчі, як не годні й опеньки рости після теплого весняного дощу, а губи склались чи то бубликом, чи то кренделем.
– О!.. – зрештою викотилось їй із горла круглим бубликом нагле здивування. – О!.. – вихопилось круглим кренделем.
А тоді обличчя її перекосилось від страху – наче гурма чортів потягла за ліву щоку, а за праву тягнути забулись. Очі Дармограїшині вже скидались на двох совеняток, які раніше не видали сокола, а як уздріли, аж умліли.
– Хто це? – хотіла закричати, а їй тільки шепіт задуднів у горлі.
Ага, міркую потайки, ти, мій колишній бойовий побратиме, заховався в закапелку, а хвостика твого вже й видко. Як то станеш викручуватись, заскочений на гарячому?
– А-а-а... – зіпнула злякано молодиця. – Як ти опинився тут?.. Хто тебе підсунув під мій бік?..
Дмитро Волосюк спокійно, мов покійник десятирічної кондиції, лежав на білому простирадлі, а Дармограїха, ставши навколішки й сахнувшись у куток, була наче з хреста знята.
– Геть! – закричала, наче громом ляснула, бо голос ярмаркової хазяйки повернувся до неї. – Геть із мого сімейного ложа, харцизяко!
Й що б ви гадали? Мовчки й покірно, як сновида, несподіваний нічний гість звівся з ліжка й подався через усю хату до ослона. Тут нацупив штани, вовняний светр, убрався в піджак, озувся в черевики. І поки зодягався, був схожий на величезного побитого пса, який перелякано підібрав, ховаючи, хвоста, наче той хвіст – найцінніший скарб, втілена гідність його собача.
Взувшись і зодягнувшись, мій колишній бойовий побратим Дмитро Волосюк якусь хвилю постояв неживою жердиною біля ослона, а далі як заведений попростував до дверей. Ноги переставляв так, наче йшов по кризі й остерігався впасти, а в попереку був прямий, як багнета проковтнув. Переступив поріг, клямцнув клямкою, зачиняючи двері, далі почулось човгання в сінях, на ганку теж скрипнули двері, похмура тінь майнула за вікном.
– Горенько! – прошелестіла шепотом, наче сухим листом, Дармограїха в ліжку. – А не інакше, як ота клята Мартоха підсунула цього пройдисвіта, а Хому забрала.
Й тільки по цьому глянула в мій бік, а глянувши, заціпеніла, мов бовван у степу.
– Не бійся, Одарко, – озвався, зрештою, вперше за всю цю пригоду, – Це таки я... Хома...
– Хомович? – питає недовірливо.
– Еге ж, Хома Хомович, – не таю правди, а січу прямісінько у вічі.
– Насправді чи, може, снишся? Бо звечора ти десь забарився.