– Справжнісінький, хоч помацай.
Дармограїха наблизилася, стала слухняно обмацувати мене, приказуючи пошепки:
– Вухо твоє, і потилиця, і плече, і лікоть. І сорочка твоя, ось під пахвою латочка, я сама латочку ставила. Наче справжнісінький, а не снишся. – Умовкла, дивилась пильно, мов кицька на пташку, яку хоче, а не може дістати, й далі спитала: – Скажи, Хомонько, ти нічого не бачив?
– Де? – цікавлюсь. – На колгоспній фермі чи, може, в яблунівському буфеті?
– Не в буфеті, й не на фермі, а тут, у нашій хаті.
Спробуй зізнайся Дармограїсі, що все бачив – од початку до кінця! Навіть те, чого вона бачити не могла, бо спала! Та вона в помсту без ножа заріже, без солі посолить, без вогню засмажить і без ложки з’їсть, а що ж тоді залишиться моїй рідній жінці Мартосі?
– Коли? – причворяюся дурень дурнем, у якого в бороді гречка цвіте, а в голові й на зяб не орано. – Вранці чи ополудні?
– Та зовсім недавно, опівночі.
– Спав я опівночі, – вперто прикидаюся тим, у кого не всі вдома – дехто поїхав по дрова.
– Нічого не бачив і не чув, так міцно спав?
– Як немовля у сповитку.
– Може, крізь сон причулось?.. Може, приснилося щось?..
– Та верзлась якась верзиця.
– А яка? – зраділа Дармограїха.
– Наче здибався біля чайної з покійним бухгалтером колгоспу Петром Зосимовичем Варавою. Як живий! Ну, звісно, погомоніли. Я йому, знаєш, так і так, так і так, а він мені теє і теє, теє-то як його... А більше нічогісінько не верзлось... Прокинувся, либонь, тому, що лампу забув погасити, світло не давало спати...
– Я біля тебе, Хомо, приляжу, бо страшнувато чомусь, – мовила Дармограїха, вмощуючи розкішне своє, розімліле зі сну тіло побіля мене. Видно, переляк іще не прочах, надаючи її очам полохливої, неспокійної глибини. – А мені ж бо така мара марилась...
– Яка мара, Одарко? Мара в наші часи – забобон чистої води.
– Та наче ти, Хомо... Сниться, що лежимо з тобою в моєму ліжку, й ти ось так поклав руку на моє волосся, перебираєш, мов коноплі. Ось поклади лишень...
І я поклав на хвилю її чорного волосся свою праву руку, став пальцями перебирати тугі волоконця – достеменно так, як мій колишній бойовий побратим, а може, й ніжніше. Дармограїха завмерла, всотуючи, вбираючи спалах моєї ніжності. Далі вже лівою рукою, тверденькими пучками пальців, торкнувся чола, торкнувся чуйно, як до пуху, як до рідкісної коштовності, – і з уст Одарчиних злетіло те саме, що недавно злетіло в ліжку, де вона, сонна, лежала з несподіваним нічним гостем:
– Коханій мій... Хомо ненаглядний...
А коли моя рука знайшла живі пелюстки рум’янцю на її щоках і погладила пестливо, то Дармограїха назвала мене Хомою зоряним і Хомою ненаситним; а коли вказівний мій палець полоскотав ямочку біля відкопиленої, припухлої губи, то став я Хомою могутнім і Хомою всеможним; а коли пальці ясними соколами шугнули до виямку біля шиї, де наче дихали голубі жилочки під оксамитовою шкірою, то вже обернувся я на Хому-короля; а коли пальці опинились поміж теплими, наче щойно з печі, двома книшами грудей, то став я Хомою-віртуозом.
Губи Одарчині пелюстками-вогниками польового маку, що похлюпують на лагідному вітерці, потягнулись до мене, немов кажучи, щоб уділив я їм свого вогню, бо вони бажають упитись вогнем моїм. А коли рука її крилом сніжно-білого лебедя злетіла, щоб опуститись на щоку мою, щоб пестити й зігрівати, щоб голубити й ніжити, почув я про те, що Дармограїсі страх як кортить упитись вогнем моїм.
І нарешті губи наші злилися – так, як зливається хвиля з хвилею, як поєднується язик вогню з іншим язиком вогню, а тому вже нічого не могли сказати вголос. Вголос не могли, зате говорили без слів тією мовою, яка мені завжди, ой, як була зрозуміла, й ой же яка це мова інтересна й багата, невичерпна й солодка, – віку б не вистачило, щоб колись переслухати її! Усе в Одарки горіло, полум’ям охоплене: щоки й губи, шия і груди... А треба ж було якось рятувати жінку від пожежі, щоб і справді на попілець не обернулась...
Змучені й виснажені, лежали ми з Дармограїхою, важко віддихуючись, і нарешті знову озвалась вона:
– Згоріла вся, а здається, що й досі горю...
І тоді саме зірвалося з мого язика:
– Тепер я знаю, що він хотів украсти в тебе... Тепер я знаю, де я мав заскочити його на гарячому!
– Про кого ти, Хомо? Про яких злодіїв говориш?
Та я вчасно схаменувся – адже повинен мовчати, вдаючи, що ніякий злодій не навідувався опівночі до цієї хати, що то Дармограїсі верзлась усяка сонна марниця.
XL. МЕНЕ, ВИННОГО-НЕВИННОГО, ДВОМА БАТОГАМИ БИТО