Та що б там я сам про себе й думав, та що б там і люди про кашу сімейку казали, а моя Мартоха має ума ке трохи, та й я, Хома, теж не без ума!
Знову почало верзтись: сонечко в два дуби над землею підбилось, роса на деревах і на траві блищить самоцвітами, пташки виграють у дудочки та сопілочки, а по вулиці прямісінько до нашої хати Мартоха йде й на налигачі телицю веде. І не скажеш про них, що телиця та Мартоха така пара – як миша з волом, зовсім ні, вони така парочка – як баран та ярочка. В Мартохи моєї очі світять радістю, що, здається, годна вона весь світ спалити на попіл. А вуста в неї так від утіхи тремтять, що, либонь, весь світ зараз довкола почне труситись – і розтруситься, поруйнується. Біля Мартохи телиця ступає – на лобі латка біленька ніжним світлом палає, двома молодесенькими качанчиками ріжки повитинались, на них сонячне проміння видзвонює, очі в телички й справді лукаві та розумні, як у колгоспного бухгалтера Петра Зосимовича Варави, коли чоловік у чайній п’є пиво з раками, а боки в телиці червоні, лисніють, як надуте зсередини вітром полотнище, і ніжки її так весело ступають по землі – ну, так іще ходять у вчительки Ганни Ксаверівни пальці по клавішах фортепіано, коли вона грає в клубі для художньої самодіяльності.
І такий мені цей сон солодкий, що боюсь прокинутись, бо тоді вже не побачу телички на налигачі в руках у моєї Мартохи. Нехай, думаю, верзеться, поки верзеться, бо потім може не приверзтись, а так мені ця картина вподобалась, як вовкові весільна пісня!
– Чого роззявив рота – відчиняй ворота! – сниться мені Мартошин голос.
А я, на свою мишачу бідницю, прокидатись, ой, як не хочу, бо телиці ж не стане!
– Одчиняй ворота – і затули рота! – знову кричить Мартоха, наче вогню вхопила.
Хочу розплющити очі, а вони не розплющуються, бо вже розплющені. Затуляю рота, відчиняю ворота – лишенько, невже не верзеться, невже Одарка Дармограїха, яку і в кориті води не впіймаєш, і справді розщедрилась на телицю? А ми ж бо гадали, що вона смаленого дуба плете!
Завела Мартоха телицю на подвір’я, прив'язала у затінку під вербою й розказує:
– Які ж ми, Хомонько, лихі, що так недобре про Одарку Дармограїху думали! Думали, що вона туману напускає, в живії очі бреше, як отой піп у церкві, аби тебе обманом запопасти. Не вірили їй, аж мало хрести не їли. А вона ж ніяк дочекатись не могла, коли вже прийдуть по її телицю, теж уночі не спала, теж мишей ловила. Та вона зустріла мене з дорогою душею і провела з дорогою душею. Телицю віддала, а в додачу до телиці, Хомонько, ось іще циганських голок цілий десяток вділила, не пожаліла, та ось іще гудзиків десяток біленьких, може, колись блузку пошию, та ще наперсток, щоб голкою пучки не колоти.
Телиця голівкою веселою крутить, а моя Мартоха стоїть біля телиці – і така вже щаслива: справді, щастя, як трясця, кого попаде, того й трясе.
– А чи ти, Мартохо, – виливаю на неї дзбан холодної води, – не продешевила часом? Чи не вийде так, що поживились, мов сірко паскою?
– Хомонько, – відповідає, – може, за цим разом і продешевила, то за другим разом знатиму твою справжню ціну, свого не вступлю. Та й циганські голки на дорозі не валяються. – І лукаво натякає: – Та й хто відає, чи ще хтось поласився б на тебе...
– Хіба що, – відказую, – коли циганські голки в такому дефіциті.
Пішов я в леваду, вжав серпом трави півмішечка, поклав перед телицею – їсть. А ми поставали біля нашої Зірочки – так уже назвали за латочку на лобі – і налюбуватись не можемо. Либонь, так і Мартоху свою не любив, коли була дівкою, хоч, може, й була вона тоді незгірша від цієї телички. А на душі – барабани б’ють, сурми сурмлять, дудки дуднять, радіо гуде!
– Заживемо тепер, Мартохо, – кажу й жмурюсь від щастя. – Свою корову матимемо, а біля корови й ми носа втремо будь-кому.
– Як то заживемо? – зизом глянула Мартоха.
– Уже не вдвох, як досі, а втрьох із теличкою.
– А чи ти не забув, що позичений? Якраз телицю за тебе й маємо. Повинен іти до Одарки сам, якщо не хочеш, щоб прийшла забирати. Та ще й дурну славу розпустить!
– Але ж теличка славна, – гладжу між вухами, а вона слухає і пашу їсть, лиш зрідка поглядає розумними очима колгоспного бухгалтера Петра Зосимовича Варави.
– В гості навідуватимешся до телички, коли така славна, – радить моя жінка.
– А може, – кажу улесливо, з гречаним медком у голосі, – тепер можна й не йти до Одарки? Теличка ж бо в нас, а що нам іще треба?
– Хома ти невірний! – скрикнула Мартоха. – Та що про мене в Яблунівці плескатимуть? Ой, не дивись на мене, мов кіт на каганець, не дивись! Попечемось біля Одарки Дармограїхи, як отой дід пампушкою попікся! Якихось півроку побудеш позиченим у Одарки, повернешся додому. Тоді ти матимеш телицю й Мартоху, а я матиму Хому й телицю. А ота пройда Одарка Дармограїха не матиме ні телиці, ні Хоми, втямив? То тепер скажи, хто мудріший, хто зостанеться у виграші, а хто в програші?