– Бачиш, як кидається на клубочок, – тішилась молодиця, – значить, і на мишей опукою падатиме.
От і не могла Дармограїха взятись ні до якої роботи, бо мусила бавитися з котом. Тільки вночі повкладалися спати, як сіамський кіт знову нявчати – та так противно, що спершу почули собаки на ближчому кутку, далі на яблунівській околиці, зчинили гавкіт, валування, що спасу ніякого! Отож, мусила Дармограїха всю ніч із котом бавитись, а як тільки пробувала заснути – він нявчав, і в селі зчинялася страшенна собача веремія.
Вранці подався до колгоспу, повертаюся – сидить Дармограїха, змарніла й сумна, смикає клубок шерстяних ниток, а сіамський кіт бавиться, зате мовчить.
Уночі теж мусила бавитися з котом, щоб не нявчав, щоб не дратував яблунівських собак.
Наступного дня Одарка знов не подалась на ярмарок, мусила забавляти сіамського гидола.
– Може, – кажу, – віднесла б його в район і відпродала комусь?
– Еге, – каже, – відпродати не штука, а хто ж тоді на мишей чигатиме, щоб грошей не крали?
– Не хочеш продавати – подаруй сусідам, а вони тобі на тому світі віддадуть пиріжками.
– Авжеж, а як не пиріжками, то вугіллям, щоб було чим палити вогонь під казаном, у якому в смолі горітимеш.
– Але ж якось із цим котом виходить, наче вскочила ти, як жаба в жар.
– Твої казання – мов пугою по воді, Хомо. Ось ти вже йдеш до Мартохи, а мені з ким зоставатися, самій? Ліпше з котом, хоч буде обізватись до кого.
– То думаєш упасти в гаразд, як муха в сметану?
– Або ж хочу упасти в гаразд, як слива в болото, – прикро так відказує Дармограїха, якій із тим сіамським котом стільки мороки, що й попоїсти ніколи, що й угору глянути нема як. Ще один-другий день такий – і переведеться жінка на марницю, тільки тінь від молодиці тинятиметься по селу, а самої молодиці не стане. Сказала висушеним од страждань голосом: – Бач, Хомо, що не сиджу руки склавши, що не вбоїсько, якого й биндюгом не виважиш на роботу. То що попрошу? Попрошу, аби не був такий спритний, як Матвій до куропаток, а візьми відро води, ганчірку в штандарах і змий підлогу в хаті, бо наслідили та находили.
Чи мене хто попросить двічі? Змити підлогу – значить, змити підлогу. Приніс води від колодязя, дістав ганчірку зі штандарів, роздягнувся, зоставшись у самісіньких сімейних трусах. Мию підлогу, а в самого настрій – землю круглу в такому настрої взяв би на руки й носив би, як пушинку. Та й чом не радіти, коли так вдало товариський суд закінчився, коли вже завтра до рідної жінки Мартохи повертатись. Нічого не проситиму в Дармограїхи, ото що хіба попрошу ланцюг, який так прислужився, коли мене громадою навертали на путь істини, путь праведний.
Настрій гарний, тож само собою й мугикалось під ніс.
– Не вмію робити, як мокре горить, не вмію робити, як мерзле курить, не вмію робити за пухлого душу, не вмію робити, наче у воловім вусі... В роботі я жвавий, як ведмідь за перепелицями, швидкий, як віл у плузі, моторний, як опецьок... В роботі я проворний, як собака чорний, збиваюсь, як муха в окропі, мудруюсь, як сучка перед перевозом... Я словами за горами, а ділом у запічку.
Так я хвалився-величався, миючи підлогу, так самовихвалявся та чванився, як випотрошений карась на розпеченій сковороді, як раптом...
... як ізненацька...
... як ізнагла...
... гострий біль опалив моє тіло, що й слова тоді я не зміг би мовити, й нині при спомині про ту оказію слова так само пропадають. Бо, здається, якби хоч одне зродилось, то від нього попеклося б горло, язик і піднебіння попеклися б, і так само губи могли б на вугіль обернутись від жару найтихшого слова...
Відкинувши відро з водою та ганчірку, став я в нелюдських корчах корчитись на мокрій підлозі, бо той біль не згасав, а горів огнем, і його іскри-приски розносились по всьому тілу, підпалювали мозок і серце, й мені здавалось, що я палаю на велетенському багатті, яке не гасне, в якому все дужчає полум’я.
Так боліло, що спершу й не розчув сміху, а коли розчув, то вухам своїм не повірив: Дармограїха реготала! Рот її розтягнувся від вуха до вуха, наче вірьовка, на якій сушать випране шмаття, й тепер на вірьовці її губів сушилися зуби – великі й білі, як зубці часнику. А за зубцями часнику сікався й сікався гавкучим цуциком язик, причому цуциком зінської породи.
– Що сталось, Одарко? – питаю. – Ти така, наче була в горосі, а в тому горосі бачила залізну бабу.
– Ти, Хомо!.. – реготала Дармограїха, руками за боки беручись, і слова тонули в бурхливому бурчакові сміху.
– О, ревеш, як ведмідь, і не знаєш чого.
– Ой, у тебе ж, Хомо!..
– Та не будь ти, Одарко, отією злою травою, з якої навіть сіно лихе!