Дармограїха все реготала, наче смішної лемішки об’їлась, та скоро бурчак її сміху став обертатись на булькання, на горлове двигтіння. Очі гасли, обличчя біліло, губи синіли – жінка сама на себе ставала не схожа, а на якусь мару. І що найчудніше – від сміху напала гикавка, й тепер раптові звуки гикавки диким щебетом виривалися з грудей молодиці, затьмарюючи її твар миготливими хмаринками судоми.
– Хомо!.. Гик!..
В пригорщі затискуючи біль, я порадив:
– Скажи замовляння проти гикавки, ось вона й пропаде.
– Гикавко, гикавко, гик-гик... піди до води, гик-гик... кого схочеш, того й напади, гик...
Либонь, не дуже подіяло, бо гикавка й далі мордувала Дармограїху, то молодиця вдалась до чарівної сили іншого замовляння:
– Гикота, гикота, гик-гик... зійди до кота, гик-гик... а з кота на Якова, гик-гик... щоб минала всякого, гик...
А що й за другим разом не одпустило й не попустило, то Дармограїха дістала з комори своєї пам’яті чи не найгрізніше замовляння:
– Гикавко, гикавко, піди на дошку, гик... напади Явдошку, піди на кладку та напади Гапку, гик... піди на могилу, напади хоч на попа, хоч на кота, хоч на рябу кобилу!
Й не встигла ще Дармограїха доказати своє, мовби чорною магією навіяне замовляння, як гикавка не тільки попустила, а й одпустила, і тепер поволеньки молодиця знову ставала схожа сама на себе: до обличчя поверталась кров, очі розцвітали, наче нечуйвітри, а губи вже не скидались на вірьовку, на якій сушиться випране шмаття.
– Ото бач, як зле сміятися з Хоми, – повчально зауважив я.
– Навіть якби знала, що гикавка нападе, однаково не змогла б утриматись од сміху.
– Та з якої хороби так сміятись, що мало до каліцтва себе не довела? А якби гикавка на все життя так і зосталась?
– І мертвий засміявся б із такого... Миєш ти підлогу, а я, значить, бавлю сіамського кота клубком ниток, щоб не нявчав. Коли кіт ізненацька...
– Тільки не смійся, бо гикавка знов нападе!
– ... побачив твої чоловічі іграшки, що виглядали з трусів. От і приловчився, ірод, бо подумав, що ти граєшся з ним. Приловчився, значить, і стрибнув, і пазурами своїми пацнув, а пазурі гострі в нього, наче на точилі наточені.
Сіамський кіт, гніваючись, що позбувся такої забавки, муркотів-вуркотів під столом, блимаючи своїми очима великими, наче два золоті місяці вповні в одних небесах.
– Чує моя душа, що інвалідом стати можу через цього кота-посіпаку... Бач, мишей не став ловити, а знайшов сокирку під лавкою!
– Ти мого кота не гудь, Хомо, бо що робиться – ік луччому коїться. Не супся, як чорна хмара, не дмись, як сич на погоду, і не визвіряйся, як на батька. Бо якби серце мав у грудях, а не камінь, то, може, й щедрість прокинулася б у тобі.
– То ти так сердишся, що скоро від злості й коліна стануть гострі.
– А якби не скупець, то дав би, хай котик погрався б. А то раз лапкою пацнув – і він уже в крик. Що, хай нявчить сіамський кіт, хай спокою не знає?
– Одарко! – нажахано скрикнув я, схоплюючись із підлоги і проворно залазячи в штани, мовби від ворога-супостата у фортецю ховаючись.
– Не забувайся, Хомо, що то не простий яблунівський кіт, а сіамський!
– Не хочу такої честі навіть від сіамського кота.
– А я ж то думала!.. Чого очі витріщив, як жировий туз?.. Правду кажуть люди, що квач притикою не буде, так і ти... Скупий скупердяй! Якби тонув, то, мабуть, і сокиру пообіцяв би, а як із води витягнуть – і топорища пошкодуєш. А мені, Хомо, так жаль, що кіт ось, щастя моє сіамське, розрада і втіха мої сіамські, надривається, мов на пупа. Все оддала б, аби тільки догодити і вдовольнити.
– Не можу ні в службу, ні в дружбу. Як кажуть? Кажуть, що ситник берднику не товариш, так само як ситник не сват коробейнику.
– Бачу, Хомо, що з тобою жити, як із туром водитись.
І, лівою рукою витираючи сльози, правою рукою Дармограїха стала смикати за клубок ниток. Сіамський кіт поволеньки, лінивим перевальцем вибрався з-під столу, неохоче пацнув лапою клубок – і відвернувся з лиховісним нявчанням.
– Ось бач, Хомо, бач, – схлипувала Дармограїха, – як ти знущаєшся з мене та з кота. А міг би й догодити, бо скільки тобі вже зосталось у мене? Останній день! І в цей останній день ти такий... ти такий, Хомо... що не треба ані лопати, ані мотики, щоб нас розлучити. Що ж, чоловіче, візьмеш свої цяцьки, віддаси мої ляльки – і будемо квити.
Той останній день мого перебування в Дармограїхи запам’ятався більше, ніж попередніх цілих півроку. І якщо справді кінець – ділу вінець, то тут таким вінцем був мій страх перед сіамським котом, перед цим сіамським одороблом. Хоч він і бавився клубком ниток, яким його забавляла Дармограїха, та й на хвильку, либонь, не спускав із мене хижих своїх, загребущих очей.