– А тепер, товариші, приступаємо до другої, вже неофіційної, частини нашої зустрічі, яку пропоную провести не в музейному куточку імені Хо Хо Прищепи, а в світлиці.
А в світлиці, вже не остерігаючись прискіпливого погляду молодого солдата Хо Хо Прищепи, ми попадали на груди одне одному – й так завмерли. Серце моє клекотіло, мов орел у піднебессі, але й Мартошине не мовчало: у відповідь на поклик орлиний воно вуркотіло лагідною сизою горлицею. Я чув дихання її вуст, що нагадувало тривожний передгрозовий подих у степу, і цей жіночий передгрозовий подих пахнув чи то материнкою, чи то чебрецем. Од її тіла хвилями йшло тепло, що дурманило духом зілля купальської ночі, а очі Мартошині квітнули дивовижним квітом, якого перше бачити не випадало, і, либонь, це був квіт папороті – диявольської знадливості і нелюдської збудливості.
– Чого ти так тремтиш, Хомо, наче тобою різдвяний мороз тіпає?
– А чого ти так здригаєшся, Мартохо, мовби за тобою тічка вовків у лісі женеться?
– Не знаю, Хомо... Чи не офіційна частина зустрічі спричинилась?
– І я не знаю, Мартохо... Може, й офіційна частина причиною.
Застелений накрохмаленою скатертиною стіл мало не тріщав од ваги всяких наїдків та напоїв, які, як то водиться скрізь у нас, годиться спожити на частині зустрічі неофіційній.
А що Дармограїха ниньки провела мене без тостів і без музики, то рідній жінці довго впрошувати не довелось – мої ноги самі двома гоголями пішли до столу, самі посадили мене на покуті. Якби в сиву давнину за такий стіл посадовлено десять косарів чи молотників – не змегелили б. Якби й тепер десять трактористів чи механізаторів широкого профілю гуртом зібралися за цим столом – не погулали б.