А й справді, як поглянеш, то моя Мартоха – кругом мудра, з такою краще загубити, ніж знайти, але ж немарно, мабуть, говорять, що й на мудрому дідько на Лису гору їздить!
IX. МЕНІ РОБИТИ – МОВ П’ЯНОМУ З ГОРИ КОТИТИСЬ
Пишатися самим собою не з руки, але чому б ото не поміркувати: за які цноти і чесноти Одарка Дармограїха випросила мене як тимчасову позичку в моєї жінки Мартохи? Вже розказував про свою вроду, знаєте, що на грибок маслючок схожий, отой, що крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов. Звісно, є й гірші від мене, такі, яких сотворив бог, а потім сім день іще сміявся зі свого сотворіння, що таке чудернацьке диво вчудив! А чи візьміть нашого ж таки, яблунівського, Федора Горбатюка, листоношу сільського. Він і справді горбатий, одземкуватий, з очима-павучками, що заплутались у своєму ж таки павутинні, яким усе руде обличчя засновано, – про таких кажуть, що вони гарні тільки тоді, коли обличчям до стіни лежать, та ще спину й ноги накривають десятьма ряднами. А фуражир Ілько Дзюнька (плечі – мов коромисло, груди – мов двадцятивідерна діжка, ноги – мов рубані з граніту стовпи) має, на жаль, фізію таку, що ні людям показать, ні самому подивитись: видать, Ілька Дзюньку біс із-за рогу вдарив решетом, та й ударив так завзято, що велике лице його стало теж схоже на решето з собачої шкіри, геть подзьобане, геть повісповане, а в кожній подзьобинці-віспинці темніє руденька цяточка, наче то й зовсім не цяточка, а мурашка гніздечко собі знайшла. І як тільки жінка живе з ним? А живе! І навіть двох хлопців настарались, здорові такі хлопці, як бугаї, але вони теж тричі рябенькі, теж, видать, перепало їм від біса, що із-за рогу орудує решетом.
Гай-гай, якби ж то людина сама над своєю вродою мудрувала! А то неодмінно ж втрутиться якщо не рогатий, то хвостата, якщо не стріт, то пристріт...
Дяка долі, я, Хома Прищепа, не з їхньої громади, не такого заквасу, але ж бо й про мене трудно сказати, що такий білий – треба остерігатись, аби лебеді не вхопили. І про брови не скажеш, що одна брова варта вола, а другій і ціни нема. І з лиця мого, як то мовиться, води не нап’єшся, а якщо вже дуже закортить пити – слід чи сильно заплющитись, або ж дочікуватись ночі, поки смеркне. У Яблунівці не без парубків, що показні з лиця, як ота рожа, що й поміж кропивою зостанеться рожею. Але я не з таких, не хочу ні хвалити себе марно, ні перехвалювати: я така квітка, що серед кропиви буду видаватись кропивою, серед бугили видаватимусь бугилою, серед чортополоху всі за чортополох матимуть мене.
Справжню ціну собі знаю: крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов!
То чому ж тоді Одарка Дармограїха (а в неї ж бо брови гнутими колесами, а в неї ж бо очі чорні, мов терен, а з лиця погідна, мов мак у полі) таки на мене поглядом накинула? Думав я над цим, коли йшов із дому на роботу в колгосп, думав, коли по дорозі «козячу ніжку» смалив, давлячись тютюном, думав і тоді, коли опинився на колгоспному корівнику. Тут, на колгоспному корівнику, взяв вила в руки та й почав морочитися своїми звичними клопотами – вичищати гній з-під худоби, що подалась у поле на пашу.
Отже, наліг я на вила, мов циган на ковадло, руки мої вхопилися за держак, як чорти за грішну душу, – і вже той гній сам не сам, а нашими спільними зусиллями із коров’ячих спалень та стоялень почав вимітатись, у проході на купи злягатись, а коров’ячі спальні та стояльні на чисті й чепурні хороми стали обертатись. Ластівки під дірявим дахом літали, приспівували мені весільних пісеньок; молоденький жеребчик зайшов на короварню, подивився на мене захоплено – й подався надвір, щоб іншим про мою працю розказати. Доярка Христя (вона із шкури на коронарні вилузується – так робить!) пригостила мене молоком із алюмінієвого кухля, а що вже глянула – наче пучок чорнобривців дала понюхати.
– Такий, Хомо, напорскливий, як ви, і під льодом не прохолоне.
Сказала Христя – та й геть подалась, а мені ж гною того треба перевертати! Стараюсь, аж мені очі рогом лізуть, слухаю свої мозолі на пальцях та долонях, що голосочками цимбалів зрідка озиваються до мене, й самому починає здаватись, що від утоми й роботи синій піт із мене котиться. Авжеж, синій піт котиться, бо і руки, либонь, посиніли, і в очах посиніло. Тоді я випростуюсь, прихиляю вила до жолоба, мов сліпого до тину, витираю цимбалодзвонною своєю долонею піт із чола, із очей та обличчя – й весь світ довкола знову стає білим, і руки мої, що взялися за вила, вже не сині, і в погляді не синіє.