– Ой Мартохо, яка ж бо ти вродлива: на ногах бочка, на бочці кропило, верх кропила світило, верх світила густий ліс! А твої очі, Мартохо, це два вузлики маку, які все поле засіють, а повіки – це віконниці, що відчиняються і зачиняються, а брови – двоє мишеняток, які над двома нірочками сидять. А твої зуби – наче скраю над вікном стоять білі голуби рядком. А твої груди – це пшеничні бухани, які на лопаті ніколи не були. А твої ноги – це дві білі лошиці, які все життя одна одну обганяють, а випередити ніяк не годні.
– Ще, Хомо, кажи ще, – мліла моя рідна жінка Мартоха, як мліє грудочка коров’ячого масла на розпеченій пательні. – Такого не говорив навіть тоді, коли я була дівкою.
– А що ж я міг тоді сказати, коли досвіду не мав? Тепер навчився балакати.
– А я за все своє життя слухати навчилась.
– Язик твій, Мартохо, це качечка, що цілий день плаває посеред річки й кахкає.
– Ой, качечка, ой, кахкає! Не жалій слів, хай хмелем їхнім уп’юсь.
– Язик твій, Мартохо, це талалайко, що живе за лісом-пралісом.
– Талалайко! Ще говори...
– Рот твій, Мартохо, це два ряди сорочок, а між ними фартушок.
– Два ряди сорочок!.. Фартушок! – тішилась Мартоха так, як у дівоцтві своєму не тішилась. А якби розлучились не на півроку, а на рік? А якби на кілька років? Тішилася б тоді ще більше, ніж нині, чи, навпаки, забула б так міцно, що обличчя згадати не спромоглася б? – Іще, Хомо, не жалій добрих слів, розказуй...
Я, звісно, розказував рідній жінці Мартосі – й про щоки її та губи, що при поцілунку пахнуть студеним хрещатим барвінком. І про шию її ніжну, знизу поцятковану фіалковими спалахами жилок. І про груди її, схожі на двох біленьких курочок леггорнів, що з заклопотаністю господиньок повсідались на гніздечках висиджувати курчат. Розказував і про стан Мартошин тополиний, – авжеж, тополиний і нині, не тільки у відшумілій молодості, бо нині саме таким її стан бачився мені! І, звісно, ввижалась мені такою тонкою і вигинистою у стані, що через війстячко персня коштовного можна було б її просилити, аби той перстень правив за небувалий поясок. А ще я чистосердечно повторював, що ноги її таки схожі на двох здорових та невтомних лошиць, які намагаються випередити одна одну – й не можуть, бо обидві при сназі та завзятті, обидві прагнуть руху, волі.
І хоч Мартоха не пила оковитої, та, видно, мої слова були міцніші від хлібної, бурячихи і мелясівки, бо брали рідну жінку за живе, бо на дитину її обертали. Та й чи багато молодиці треба, коли вона давно таких слів не чула? Отож, шаліючи з обличчя так, наче на кожній щоці відьма з чортом стали телесуватись у шабаші, Мартоха схопилась на рівні, шепочучи спеченими чорною смагою губами:
– Сущу правду речеш, істинну правдоньку глаголиш... Доказати, Хомонько золотий?
– Доказувати мою правду? Як же ти мою правду докажеш?
– А ти не знаєш? – зашарілась моя рідна жінка Мартоха, як сімнадцятка.
– Як же тобі вдасться... доказати таке?
– А хочеш?.. – Обличчя її сяяло темним оксамитом літньої ружі. – Хочеш?..
Руки в Мартохи тремтіли, як шабельки осоки на вітрі, губи ледь-ледь сіпались, наче дві струни під пучкою невправного музиканта, а очі... очі стали схожі на живих горобчиків, яких підпалила нечиста сила, й тепер пташенята горять, безпорадно тріпочучи крильцятами, до того ж дитинно пронизливе їхнє цвірінчання теж, виявляється, здатне горіти, теж палахкотить миготливими скалочками золота! А все тому, що, ставши посеред хати, Мартоха з якоюсь урочистою, священною непоквапливістю стала роздягатися.
Спершу зняла з шиї один разок намиста, далі другий, потім третій – і їхнє барвисте мерехтіння поклала на широкоберегому рушнику, яким застелено скриню. По тому, кинувши на мене карий подарунок погляду, вона зняла спідницю і хвильним порухом руки поклала поблизу намиста. На якусь невловну мить завагавшись, Мартоха стала знімати жакетку – й знімала в якомусь солодкому відчаї, з незбагненною знадливістю лебедиці або ж якоїсь іншої химерної птиці, котру й не випадало бачити за життя, та яка неодмінно водиться в світі, бо інакше від кого б тоді моя рідна жінка перейняла таку млосно-спокусливу красу рухів?!