Коли нахилялась донизу, то водоспад волосся, який зараз іскрився та лиснів чорною розпеченою смолою, проллявся тугим потоком до підлоги, й за тим густим водоспадом не видно було, як Мартоха знімає з ніг вихідні святкові туфлі, взуті задля офіційної частини зустрічі в музейному куточку мого імені. А коли випросталася, то з-за нічного мороку її кіс, що двома крильми повкладались на плечі, раптом побачилось...
... побачилось Мартошине обличчя, повите хмаркою ніяковості, журливої цноти і такої терпкої знади, що мимоволі мені перехопило подих і давке яблуко стало в горлі!..
Біла лляна сорочка, майже прозорого ткання, сніговою метелицею повивала мою рідну жінку, обертаючи її на несправжнє видиво, яке появилось тут невідомо звідки. Зачарований, вражений у самісіньке серце, я забув про наїдки та напої, бо нарешті вони вже не мали наді мною недавньої влади, натомість Мартоха забрала владу і над моїми очима, і над душею моєю, й над серцем.
– Приглянься пильніше, Хомонько, – прошепотіла, – хіба не бачиш, що правду казав? І про шию, й про груди, і про стан, і про ноги... Я й справді така!
І Мартоха, гордо піднісши голову, пройшлась по хаті.
Бачив, як ходить гуска перед гусаком, чи качечка перед селезнем, а чи індичка перед індиком. І як голубка перед голубом, і як лелька перед лелеком, і як горобчиха перед горобцем. Авжеж, краси в птахів не віднімеш, це правда, але жодна птаха не зуміла б пройтись перед своїм закоханим так, як Мартоха переді мною. Бо, може, щось у Мартошиній ході було й від ходи голубки, і лелеки, і лебедиці, але ж, окрім того, було щось таке чарівливо своє, неповторне, чого не надбає ніколи ніяка птаха, нехай то буде лебедиця, лелька чи голубка!
– Мартохо, – сказав я, – ти навіть у молодості так не проходжувалась переді мною.
– Бо, може, соромилась.
– А кортіло?
– Ще й як кортіло! Й нині кортить, бо до мене повернулася сьогодні друга молодість.
– А не розгніваєшся, Мартохо, коли виповім тобі свою сокровенну мрію?
– Чого ж маю гніватись на тебе, коли люблю? Всі твої забаганки – закон для мене.
– То зізнаюсь нарешті, бо ниньки день такий... чи то ніч така ниньки... Тоді, як парубкував, і тоді, коли шлюб узяли з тобою, мріялось, ой, мріялось!.. То снилось, а то наяву ввижалось, наче весна погідна, сади в Яблунівці цвітуть, солов’ї тьохкають, місяць, як човен, пливе над селом, а ти, Мартохо... А ти, Мартохо, виходиш у сад у такій ось білій сорочці, як нині, й більше нічогісінько на тобі нема, йдеш босоніж, коси розмаяні, місячна роса блищить на твоїх вустах, місячне золото сяє в твоїх очах, цвіт яблуневий опадає на плечі, а чи, може, то навіть солов’їний щебет сіється тобі на груди, на голову та на плечі рожевими пелюстками яблуневого цвіту. Йдеш од яблуні до яблуні, вся в білому, вся в цвіту солов’їних пісень, вся в місячних шовках, а я стою під ясеном, і очей із тебе не зводжу, й дихнути боюсь, щоб не сполохати видиво, і, здається, все життя б отак простояв під ясеном, дивився б і милувався б, як ти, Мартохо, від яблуні до яблуні йдеш, наче квіточка за квіточкою зриваєш пахучий солов’їний цвіт, складаєш у букет, щоб із тим букетом пройти зі мною в житті від шлюбу до могили.
– Хомо, й мені про таке мріялось...
– Чому ж не зізнавалась, Мартохо? – скрикнув у відчаї.
– Молода була, дурна... А ти чому не зізнавався?
– Молодий був, дурний...
– Стривай лишень, Хомо! Ось у мене друга... чи й третя молодість. І ця друга... чи й третя молодість теж одшумить, як шум. То, може, ще й сьогодні не пізно? А завтра вже й справді буде пізно, так?..
І рідна моя жінка Мартоха, колисаючи в колисочці своїх губів тиху усмішечку, наче крихітне немовлятко, подалась до дверей, взялася за клямку, відчинила...
– Куди ж ти йдеш, осінь надворі!..
Небесна стеля була вбрана червінцями – якийсь багач або розсипав ненавмисне, або ж, навпаки, так далеко поховав, що жодна рука не годна була дістати ні колись, ні тепер. А може, то зовсім не червінці, не чужі недосяжні скарби, а ледь-ледь мріють у високосній далині коні булані, а на них узди порвані, узди знати, та не можна розв’язати!.. Хто відає, так чи інакше, тільки Мартоха і я слідом за нею ступили з хатнього порога під цю небесну стелю, наче з одного дому перейшли в другий, і цей другий дім був безмежний і прекрасний, був рідний і так само добре обжитий.