Хто зна, скільки тривало це видиво, хто зна, скільки часу я говорив до колгоспного чоловіцтва та парубоцтва, – може, вічність, а може, тільки хвилину? Як ізнагла в хлівці озвався півень – гримнув хрипкою, булькатою сурмою так, що я отямився, що марення мої вмить пощезали. Як і раніше, стояв я під ясеном, ніякого чоловіцтва і парубоцтва колгоспного кругом не було, а Мартоха... в довгому білому вбранні ступала поміж яблунь, обнизаних листям, яблуками та лебединим пухом місяця...
Наче в молодість свою поринаючи, від ясена я ступив у садок і, в нестямному пориві взявши на руки не Мартоху, а біле видиво, що мало подобизну моєї рідної жінки, впився поглядом у колисочку її губів, у якій вигойдувалась лукава і зваблива посмішка, як дитина на гойдалці. Мої губи самі потягнулись до тієї гойдалки, що пахла прохолодною м’ятою, а іскри з моїх очей, наче зорі з неба, впали на поверхню двох темних жіночих морів...
І коли я на руках ніс Мартоху до хати, де й мала закінчитись, нарешті, неофіційна частина нашої зустрічі, то в грудях моїх наче трофейний акордеон грав, – так він грав після взяття Берліна, коли ми, солдати, танцювали коло Бранденбурзьких воріт. І, на диво, бриніла у вухах зовсім не фронтова пісня, яких ми тоді не одну переспівали в окопах, у бліндажах, а з дитинства мого напівзабутого, з марева днів, напівзатонулих у водах забуття, а бриніла дитяча пісенька-загадка: давно вродилося, по толоці находилося, його підтинали, мочили, виливали, сушили, роздирали, крутили, мішали, складали, товкли і били, різали, мучили... Коли я зачиняв хатні двері, півняча сурма знову долинула з хліва, а Мартоха спала на моїх руках, і в колисочці її вуст виколисувалась тиха, як місячний промінь, усмішка...
XLIII. МУЖНІСТЬ ЧОЛОВІЧУ ДЬОГТЕМ ПОЛИТО
Життя – не медова ріка в кисільних берегах, і ти по цій ріці не пливеш у макітрі з варениками, чи в сулії з самограєм, чи в бочці з огірчаним розсолом. Життя – не завжди розквітлий яблуневий сад, по якому в білому довгому вбранні ходить твоя жінка, котру ти мрієш поносити на руках.
А жаль, правда? Жаль, що іноді хтось мовить язиком, що не витягнеш і волом, жаль, що починають боліти старі кості за гріхи молодості, жаль, що подеколи думається про смерть, яка на лестощі не зважає, хоч вона й за плечима, а не за горами. А ще жаль, коли життя обертається на сварку, коли люди так гризуться, що й хвостів не зостається, коли так гарикаються, що й сам чорт їх не розбере.
Вже через день, коли ввечері я повернувся з колгоспної ферми додому, моя рідна жінка Мартоха нагадувала темну осінню хмару, що неспогадано опинилась у нашій людській оселі, вбралась у жінчине вбрання та озулась у її взуття, й тепер похмуро сновигає з кутка в куток, і ще й озивається похмурим жінчиним голосом.