А то сам собі здавався деревом, яке відзеленіло, відцвіло, та ніяким плодом не порадувало ні землю, ні пташку, ні людину. І в цьому дереві – в стовбурі, в гіллі крони, в корінні – живе терпка туга за марно згаяним роком, коли сріблом лопотіло листячко, шовком ллялись дощі, кришталем мерехтів щебет птахів. Живе терпка туга за плодом, за насінням, які б лукаво чи не лукаво сказали, що рік буття на землі проминув не всує, які б умістили в собі таку просту й наївну надію на безсмертя, на тривання в майбутньому житті у майбутній Яблунівці.
Як і раніше, ходив на колгоспну ферму; не цурався чайної, де в буфеті порядкувала Настя, яка ще дужче роздалась у крижах і в клубах, що, здавалось, слід було б узяти на залізні обручі, щоб не розповзлась по селу від околиці до околиці; навідувався до клубу подивитись нову кінокомедію чи послухати яблунівську художню самодіяльність, бо хто ж хоче відстати від новинок у мистецтві. А тільки почувався так, наче на осінь і справді птахи з моєї душі полетіли до вирію, листя надій пожовкло і облетіло, а в очах біліє павутиння бабиного літа. Почувався так, наче голубі небеса моєї душі заволочено хмарами, за хмарами назавжди сховалося сонце, повсюди сіро й невесело.
Начебто все кругом обернулось на велику загадку, а велика загадка розпалась на безліч більших, менших і зовсім маленьких загадок.
І ось, нарешті, одного вечора...
... сива кобила по світі ходила, до нас прийшла – по рукавах пішла, сива кобила лоскоту наробила – по всій землі білу кров розлила, хоча за полем, за горами золота нагайка не вилась, не шмагала ні воду, ні діл. А по тому таке стало творитися! Сиві бугаї все поле зайняли, сиві воли проковтнули увесь діл, сиві кобили всі луги облягли, сиві гуси все поле вслали. І над бугаями, полами, кобилами та гусьми не повисло червоне коромисло, й нізвідки не вийшла гарна дівка в червоній стрічці-семицвітці, й вона з річки воду не брала іі те коромисло не поламала. Зате прийшов без рук, без ніг – хату одчиняє, без рук, без ніг – ворота зачиняє, без рук, без ніг – під вікном стукотить. А чого? Чи не для того, щоб узяти щось і понести нікуди, і бігти за ним – та не знати за ким? Бо воно таке, що живе без тіла, говорить без язика, ніхто його не бачить, хіба що чує... Лишенько, потому чорне сукно полізло у вікно, чорний бик у вікно ник, чорна корова всіх людей поборола, чорний віл усіх людей з’їв, чорне рядно всіх людей накрило. Й чорна овечка вся у вогні не горіла, і не було чорної корови із золотим телям, а вранці – упав сніп на весь світ, на кінці ковалі кують.
– Уставай, Хомо-сплюхо, – стусає під бік моя рідна жінка Мартоха, – бо дощ із туманом вечірнім минувся, ніч як корова язиком злизала, вже досвіток.
– А вже, – питаю, – їхала пані на барабані?. ,
Яка пані, Хомо? На якому барабані? Автобус перший пішов до району...
Вже, либонь, проїхала пані на барабані, загубила ключі на майдані... Місяць ішов, ключі не знайшов, сонце прийде – ключі знайде...
– Отямся, Хомо, що діється з тобою – верзеш, немов у жару.
Вже, бачу, сіре полотно підлетіло під вікно, вже, бачу, сірий бик у вікно ник, уже, бачу, прийшов хтось, приніс щось, пішов туди – не знаю куди. Мовчки поснідавши, виходжу з хати надвір – о, летить крук через сук, через безверхе дерево, о, сивий віл усіх людей збудив, а лисий віл усіх людей звів.
Ішла від криниці з повними відрами Вівдя Оберемок, потомствена яблунівська самогонниця, яку ніяка хороба ніколи не брала, а я й кажу:
– Спішиш до своєї закваски, а й не бачиш, що стоїть дерево серед села, а в кожній хатці по гіллячці.
– Що? – спинилась Вівдя й глипнула глевтякуватими очиськами так, наче за моїми плечима сховався міліціонер, перевдягнений у цивільне. – Чого не бачу?
– За своїм самограєм, – кажу, – не чуєш, як золоте теля на весь світ рикає.
– Теля рикає? – нащулила вуха, прислухаючись. – Де?
– Авжеж, інші маєш клопоти, не бачиш, як під плотом жовта куриця кублиться, кублиться і не прикублиться.
– О, вже курка якась! – обертається Вівдя Оберемок туди-сюди, розхлюпуючи воду з відер.
– Поглянь, Вівде, і побачиш сім гур, сім мур, сім боліт, а за ними стоїть квітка золота.
– О, знаєш ти, видно, за кобилячу голову, Хомо, – мовила Вівдя Оберемок, хутчій дрібцюючи з відрами до свого обійстя. – Щось у тебе стало розуму, як у кози хвоста, після того, як Дармограїха сіамського кота нацькувала на тебе.