Йду понад водою, а тут, де колись наша телиця гасала, де колись Діодор Дормидонтович рибу ловив, зараз, увосени, стоїть півень над водою з червоною бородою; далі стоїть дід над водою з червоною бородою, хто йде – не мине, за борідку ущипне; а ще далі сидить півень на яворі, спустив крила кровавії. І я не втримався, щоб не щипнути одного півня за бороду, другого за крило, й дідка, звісно, не обминув, теж із належною любов’ю та пошаною смикнув, і півні не кукурікнули, а дідок не охнув, тільки борідкою тріпнув. Отут, постоявши хвильку над ставом серед півнів та побіля дідка, вгледів я також оту недівку, яка червоні стрічки носить, а також отих двох сестер, які з весни зеленіють, а потім одна чорніє, а друга червоніє. Примружившись та добре приглянувшись, угледів я чіпким своїм зором, як за лісом, за пралісом червоні чоботи висять, а в лісі, в пралісі червоні хустки висять! Серед такого багатства постоявши та такими скарбами помилувавшись, подався далі, пильно роззираючись довкруг і які тільки чудеса спостерігаючи в своїй Яблунівці, ті чудеса, які раніше такими для мене й не були!
Бо там, де раніше я побачив би очерет у березі, нині вгледілись мені хіба ж такі дива! Скільки бочечок вигойдувалось на ранковому свіжому вітерці, й поверх однієї бочечки – квіточка, поверх другої бочечки – вовчий хвіст, поверх третьої бочечки – кобилячий хвіст. А то ще діжечка на діжечці, діжечка на діжечці, а зверху китичка, а то ще дудка на дудці, дудка на дудці, а наверх дудки лисячий хвіст.
І це, повірте мені, там, де влітку я ловив голими руками рибу для директора школи Діодора Дормидонтовича Кастальського, який згодом для музейного куточка мого імені намалював мій солдатський портрет, великодушно змахлювавши і на прохання рідної жінки Мартохи додавши одну зайву нагороду, медаль «За відвагу».
Дістався, нарешті, на колгоспну ферму, взявся за вила, вила взялись до роботи. А на фермі, куди тільки глянь, скрізь – штири тики, два патики, сьомий замахайло, а чи – штири кімаки, два патики, сьомий замахайло, а де – штири ходаки, два бодаки, а сьомий помахайло, а також штири ходаста, два бодаста, сьомий хлебестун.
Вигрібаю гній – і всміхаюсь. Усміхаюсь і тому, хто має штири чотирки, дві розтопирки, один вертун, а сам верчун. Не жалію ласкавого слова і тому, хто має штири чотирки й дві розтопирки, два махайці й один гойдаєць. Прошу відступити вбік, щоб можна було постелити свіжу солом’яну підстилку, й того, хто має штири чотирки, дві розтопирки, сьомий круть, той, чим мухи б’ють.
Здибалась мені в корівнику доярка Христя, питаю:
– І и вже напувала водою ото, що має два костюки, два лопухи, штири ходори, дев'ятий махай?
– Ви про що, Хомо Хомовичу? –всміхається привітно, мовби цілющою росою кропить.
– По треба не тільки нагодувати, а й напоїти оте, що спереду страшне, ззаду смішне, а посередині солодке.
– Що страшне? Що смішне? Здогадуюсь, що ви, Хомо Хомовичу, балакаєте про худобу, але ж так чудно, що наче й не про худобу. Дивно, бо раніше кожне ваше слово тямила, а тепер... І годувала, й напувала, а коли просять – знову зараз напою.
Мабуть, не гріх зізнатись: люблю, коли кожна доярка на стільчику підсяде до своєї здорової, що не дістати ні хвоста, ні рога, й тоді штири стрільці до їдного корча стріляють, штири панночки в одну дучку плюють, штири кулі б’ють в одну стрекулю. Бо тільки мертвий камінь не залюбувався б на штири чотирочки, п’яту шинкарочку, шосту підставочку!
Не встигла відійти доярка Христя, як хутенько підбігає зоотехнік Трохим Трохимович Невечеря, дивиться так, наче зловив мене за злодійську руку в своїй кишені:
– Хомо Хомовичу, про що тобі гомонілося з моєю Христею? Бо питаю – не годна зізнатись.
– Та про що? – кажу. – Про те, що в ремигулі штири гулі, в реготухи – дві.
– Про що? –Обличчя його червоне, схоже на транспарант, наливається кров’ю. Очі – два дивовижно лукавих перепели, які так і не помандрували до вирію, а зосталися зимувати у Яблунівці на обличчі в зоотехніка, – стали сірими від підозри. – Чесно зізнайся!
– Та про те, що в рогулі штири кулі, а в іржиці – дві.
– Кат тебе знає, чи можна тобі вірити... А тільки скажу, що малий Хомко...
– Хомко Хомович?..
– Хомко Трохимович уже називає мене татом. І, може, я ще сподіваюсь на дітей від Христі. Значить, не ставай на дорозі. – І знову запитав по-лисячому підлесливо, навіть, здається, лисячого хвоста підібгав: – Так про що гомонів із Христею? Бо не зізнається...
– І а казав... Про штири тики, два патики, сьомий сомирдач. Що, не можеш рушити розумом, як здохне теля хвостом?