За ці літаючі тарілки я, либонь, сказав Мартосі, а сказаного, як відомо, й сокирою не вирубаєш. Од Мартохи, мабуть, почула сорока, від сороки ворона, а ворона вороні осі. і пішло. По селу пішло, як вогонь по соломі, що начебто вже маю таку літаючу тарілку, в якій – без дороги іі бензину, без кондуктора і контролера – я можу по осінній сльоті і бездоріжжю хоч на тваринницьку ферму скочити, хоч у район по скоб’яні товари гайнути, а коли вже закортить дуже пива, то в самий Тиврів, не потративши іі хвильки на дорогу, полетіти на таврійське пиво й надудлитися – свіженького, прохолодного! – від пуза... а не стільки, скільки зосталось піни на дні бочки, майже висушеної чергою спраглих яблунівських дядьків.
Балачки про літаючу тарілку не обминали моїх вух, і я вже подеколи гонорився так, наче й справді маю транспорт, на якому можу чкурнути у Тиврів на тиврівське пиво.
Здибав якось Одарку Дармограїху на автобусній зупинці, з клумаками добиралась на районний ярмарок. Вроду її та здоров'я не брали ні вік, ні трудні спекулянтські мандри, пашіла щоками, наче двома розпеченими від жару горнятами, а яких прискали приски окропу. Та й як було не розпектись отим її щокам-горнятам, коли знизу під них було підкладено дві вишневі гілляки губів, і ці гіллячки палахкотіли як не перед добром.
– Хомо! – владно покликала Дармограїха і, всміхаючись, ждала, поки підійду. – Та не бійся підступитись ближче, хіба я така страшна?
– Ти, Одарко, не страшна, але ж людей повнісінько кругом.
– Та не бійся, Хомо, бо я не дивлюсь лисицею і не думаю вовком... Скажи, правду говорять у Яблунівці, начебто розжився на літаючу тарілку?
– Яблунівка такого наговорить, що тієї балачки і в десять ятерів не зловиш!
– Та не звивайся, як пес у сливах, ти, сахар медович! Зізнайся, де дістав?
– Де дістав – уже нема, – кажу ухильно. – Розхапали, бо черга була велика, дефіцит.
– Звісно, що дефіцит... Може, позичиш? – питає Дармограїха.
– Літаючу тарілку? – вирячився на молодицю.
– Та вже ж не мотику, а літаючу тарілку!
– А до чого ти б її приспособила?.. Хоч ти й така пронозувата, що з чобітьми і вскочиш, і вискочиш!
– Та я б уже тарілці зуміла дати раду! Вже мені ті базари в районі та в області ой як остобісіли! То, може, і в Мурманськ гайнула б із яблуками – там, кажуть, виручка добра. Знаєш, на літаку чи на поїзді – накладно, шкурка не варта вичинки. А на літаючій тарілці дорога навіть у ламаний шаг не влетить. За день можна два рази з товаром крутнутись туди-сюди. А не в Мурманськ, то на Колиму, в Магадан. Возила б на тарілці часник та моркву, петрушку та капусту, свіжі яблука та сушенину, а назад – повнісіньку тарілку якихось дефіцитів, бо не може бути, щоб там не було своїх дефіцитів, правда? А за літаючу тарілку й тобі, Хомо, дещо перепало б, який навар чи калим.
– Хе, Одарко, тобі тільки позич літаючу тарілку, – скрушно кручу головою, – то тоді не обберешся напастей. К приміру, спробуєш гайнути за кордон. А на кордоні тебе й затримають! Конфлікт! Протокол складуть, спитають, чия літаюча тарілка. А сліди приведуть прямісінько в Яблунівку до Хоми Прищепи. То чи хочу я стояти перед міжнародним трибуналом? Ні, не хочу, Одарко, з мене годі й виїзного товариського суду на твоєму обійсті, коли ти, дяка долі, вп’яла мене ланцюгом, а я після того візьми й перевиховайся. Е-е, не збивай з пантелику, не хочу крутити, щоб не перекрутити.
– Значить, забули воли, як телятами були?
– Забули! Всяк розумний по-своєму: один спершу, а другий потім.
– Правду кажуть: не сподівайся за добро дяки.
– За яке добро? За те, що, йдучи на базар, уп’яла на ланцюгу?
– Авжеж, одна в тебе дяка, що за рибу, що за рака... Якби не позичила тебе в Мартохи за телицю, то, зізнайся, мав би таку славу по світі білому?
– Не ця слава – так інша, тільки не може соловей без пісні, а Хома без слави.
– А не було б такої слави, то чи від людей дісталася б тобі літаюча тарілка? Отож, бодай ти не знав о собі та о білому дні, коли того знати не хочеш, що до твоєї літаючої тарілки і я рук доклала.