– У тебе, Хомо, руки золоті, та й горло не погане, але ж при такому горлі твоє ремесло хмелем не поросло.
– Я ж бо не щодня п’ю, Одарко, а скільки води не пий – п’яним не будеш. Та й не їм багато. Буває, поїм, як бик, перепадусь, як смик, а голодний, як собака.
– Я тебе, Хомо, вподобала за те, що руки твої завжди в роботі. І хай у тебе чорних брів нема, і хай з лиця твого воду не пити, і хай ростом ти не вдався, мов кедр ліванський, та ти знаєш, що людину мозолі годують, що печені голуби не летять до губи.
– Навіть щоб спекти яєчню, то треба розбити крашанку.
– Свята правда, Хомо! Бачу, як ти в колгоспі, буває, захекаєшся, мов віл у борозні, а оранки не покидаєш, справно ореш. Тому-то я й позичила тебе в Мартохи, щоб бути за тобою, мов за кам’яною горою. За тобою надійно, і комар носа не підточить. За тебе, Хомо, я телиці не пошкодувала, бо що ти вартий –то таки вартий!
А я, по вуха втопивши себе в горілці, почав хвалитись, як хвалилась ота кобила, що з возом горшки побила.
– Я, Одарко, ходжу по цьому світу, як лин по дну, жодної рибки тобі не торкнусь ні хвостиком, ні плавцем. Хіба Мартоха позичила б мене, якби я не захотів позичитись тобі? Телиця – велика сила, та живий чоловік таки цінніший за телицю. Ведмедя не налигаєш, а мене, бачиш, можна, коли з розумом. А ти, Одарко, з розумом, як ота лисиця, що писком риє, а хвостом слід замітає. Про нас не можна сказати: який їде – такого й на віз бере; або: який кінь – така й кульбака. Я, молодице, не вилупився чортом, а вродився чоловіком. Я не ота свиня, якій би ще тільки крила – вона б і небо зрила. Я не отой, що має голос, як у цимбал, а сам як шакал. Я, Одарко, не тертий калач, а безпробудний робітник! Авжеж, і попоїсти люблю, не вважаю на живіт, аби тільки шкура видержала. Авжеж, і випити люблю, щоб у голові стало так, як у млині. Але до чужої старості ставлюся з повагою, хоч і знаю, що старій кобилі не брикатись, а сивій бабі не цілуватись. І чужі сироти мені болять, бо знаю, що сироту і вдовицю навіть тріски б’ють. Спасибі тобі, Одарко, що розпізнала мене серед решти колгоспників. Спасибі, що позичила мене в Мартохи і наче в президію посадила, наче на Дошку пошани біля колгоспної контори почепила! Вік не забуду!
– Пий, Хомо, на здоров’я!
– П’ю, Одарко, за твоє здоров’я.
– Пий, бо ти чомусь такий несміливий...
– Це я несміливий перед пляшкою та перед чаркою? Е-е, неправда, мене отой міх не лякав, що тепер і торби мав би боятися. З мене таки кращий герой, ніж із клоччя батіг.
Знову перехилив чарку, аж у вухах мені забумкало, осьось уже мало поллятись через вуха. Одарка повільно, мов хвиля морська, гойднулася, встала і, всміхаючись загадково, прощебетала:
– Ой, таки ж несміливий ти, Хомо! Як ота мишка, що лякає кицьку, а сама в норі сидить.
– Несміливий?–почала злість розбирати й одчайдушна відвага. – Та я б... оцю горілку всю випив, а язиком закусив. Та я... чортового батька випив би. Та мене... горілка родила, горілка хрестила, вона мене і в гроб ужене!
Хвалько ти, Хомо, як ота калина. Вона себе хвалить, що з медом добра.
– Та я... набираюсь, як лин мулу!.. Та моя душа... приймає і з ковша!
Одарка Дармограїха легко, як пушинка, сіла на краю ліжка, далі прилягла на подушці. Груди її то здіймались, то опадали – мов крила в голубів, що пориваються злетіти з землі, та ніяк не зважаться. А що вже очі її жевріли – як двоє вогняних джерелець, з яких тече не вода, а полум'я, і те полум’я таке звабливе, що хочеться самому летіти до нього метеликом, щоб безслідно згоріти в пекельній знаді.
– І не тільки хвалько, а й боягуз.
– Боягуз? Та я цю горілку! Всю! До дна!
– Горілку, може, і вип’єш до дна, а от мене боїшся, мов заєць бубна. – І всміхнулась іще загадковіше: – Отож, Хомо, сип борщу, запрягай кашу, бо хутко треба на ярмарок.
Нарешті в голові моїй розвиднилось. Чого ж то, як жартується, я досі розсідаюсь на тому, на чому стою, ще й ноги звісив? Та чи Одарка кликала для того, аби я набрався так, що мені, голому, аж поза пазухою повно? Та побий мене трясця, коли я сиджу, а вона ж бо на подушці прилягла, а вона ж бо зваблює мене, мов пташку вирій!
Спробував звестись, а від лави одірватись не годен, а долівка всмоктала мої важкі ноги, як болото, а стіл тримає мене, мов верша рибу. Тільки напружусь, тільки гойднусь, а горілка хлюп-хлюп у животі, – а що, як перехилюсь, а вона поллється з рота, очей і вух?
– Сокира пливе, а топорище утопло, – сміється з ліжка Одарка Дармограїха.
– Та я... та я... та я... – теліпається мій язик за зубами, як пес за тином.