Розклеплюю повіки, наче жорнове каміння знімаю з них, і перелякано знову заплющуюсь, бо не можу повірити своїм очам. А таки не можу повірити очам, що бачать яблунівську ранкову вулицю, яка ще не прочумалась, бачать мою рідну жінку Мартоху, простоволосу, в спідниці, зодягненій на нічну полотняну сорочку, босоногу і з такими злими шершнями в погляді, що дрижаки по шкірі йдуть. Тримає Мартоха в руках держак од тачки на двох колесах, тачка котиться по пилюзі, прибитій росою, а в тачці лежить не лантух пашниці чи торба з грисом, а я ж таки, Мартошин чоловік, Хома Прищепа.
– Розліпив свої безсовісні блимаки? Гарний! Одна собака на себе подивилась – і то сказилась, то глянув би на себе!
– Звідки мене везеш, Мартохо? – мов кажани в бовдурі, зашаруділи слова в моєму горлі.
– Питай – не звідки, а куди везу.
– Куди оце тарабаниш на тачці?
– Горенько ж, моє горенько! – Демони їй клекотіли в грудях, як у пеклі, а з очей наче аж дим ішов, курілись вони гнівом смолистої барви. Колеса порипували, а я лежав у тачці, мов немовля у сповитку. – Позичила я тебе Одарці чи не позичила? Взяли ми телицю чи не взяли взамін? То ти, значить, налигався так, що посеред ночі приплуганився додому, кинув Дармограїху, бо тобі хоч вовк траву їж. Осоружний, знеславив мене і перед Дармограїхою, і перед усією Яблунівкою! Це ж Одарка по всіх усюдах плескатиме, що підвела я її кашляти під пень, що помастила губи медом, а облизати не дала. А що Яблунівка скаже? Сміятиметься з бідної Мартохи, що навела Дармограїху на гріх і покинула на сміх!.. Цить, харцизяко, цить, люципере! Де це бачено, щоб отак блудом блудити? О, дивиться жалібно, аж молоко кисне.
– Звиняй, Мартохо, – шепчу з тачки, мов тарган із паперу, – то не я винуватий, а голова тупувата і ноги кляті, що привели мене до тебе і до рідної хати.
– Ой Хомонько, став ти мені хріном у носі, став мені сіллю в оці! Не дмися, мов сич на вітер, правду кажу. І не супся, що вже люди зглядаються на тебе. Будь мені спокійний і тихий, як поросятко в мішку, – І раптом у розпачі зойкнула Мартоха, сполотнівши дужче від своєї полотняної нічної сорочки, яку вона в поспіху, либонь, не встигла переодягнути: – Ой горенько, а як Одарка подумає, що я нечесна, що я не захочу тебе назад повернути, що я слово своє зламала, що я, мов ота лисиця, хвостиком виляю і курочок хапаю, що я однією рукою даю, а другою віднімаю! А в мене ж душа не чорна, мов у ченця ряса, а я ж бо не така вертка, що й з-під ступи викручусь. Обізвись, правду кажу?
– Ой святу правду, Мартохо, кажеш.
– Мовчи, іроде! Хіба я здатна крутити, як чорт дорогою? Не мовчи, обізвись, гаспиде!
– Ой не здатна, Мартохо, суща правда.
– Мовчи, пройдисвіте! Хіба я така вертка, як в’юн в ополонці? Скажи, здрайцю!
– Ой не вертка, Мартохо, істину кажеш.
– Мовчи, болячко! Хіба в мене сім п’ятниць на тиждень? Чи я ота муха, що захотіла злого духа? Хіба мене карти і життя довели до безпуття? Говори, халамиднику!
– Мартохо, ти золота – і ступаєш по золоту.
– Занімій, Хомо, бо твоя сорочка міри не знає.
Так ми ладком гомоніли з Мартохою, коли вона, розгнівана й роздосадувана, везла моє тіло до Одарки. А я лежав у тачці, мов купа коров’ячого гною, що його везуть у поле під буряки, розглядав себе впівока й так міркував: «О, рука іде зі мною – і ліва, і права. О, й нога причепилась, теж до Одарки їде – одна й друга нога, обидві».
Мартоха гула, мов чотири вітри в лісі, а я задрімав, бо повіки самі стулилися. Сонним і на обійсті в Одарки опинився, сонним і до її хати зайшов, а прокинувся вже за столом. За столом, що був заставлений, як і вчора. З одного боку від мене сиділа моя рідна жінка Мартоха, яка ото надумала позичити мене Дармограїсі, а з другого боку сиділа Дармограїха, якій моя рідна жінка й позичила мене в обмін за телицю.
– І ото тра було вам, Мартохо, жили надривати? – сипалися солодкі, мов медяники, слова. – Я б і сама прийшла та забрала.
– Всякі ж думки могли снуватись у вашій голові, Одарко, – лебеділи лебедиками улесливі слова. – І що я захворіла на хитрощі. Мовляв, із отих, що не говіють, а проскурку їдять.
– Та ні, ви, Мартохо, не вмієте крутити, як чорт греблею.
– Ні як чорт греблею, ні як швець шкурою, але іноді й думати так не хочеш, а воно думається. А я не вмію хитрувати, як отой пес за вечерею.
– Така, як ви, Мартохо, на всю Яблунівку одна однісінька!
В голові моїй було порожньо, як у млині, в якому ще позаторік мололи востаннє, і я щось мусив для помолу кинути до коша, себто до рота: чарочку перваку, міцного, як мороз на водохреща, та шинки, смачної, як поцілунок моєї Мартохи в молодості. А жінки тим часом гомоніли. Правду кажуть, що Леська та Хвеська хоч якого дзвона перегудуть, а Мартоха та Одарка можуть перебамкати всі дзвони Київської лаври. Важко сказати, в кого із них язик довший, та одна одній не поступляться. Мов ціпи молотять. Мов млини гудуть – і все без вітру, а якби їм іще вітер! Ну, думаю, такими язиками тільки полумиски лизати. Ну, думаю, наговорять стільки, що й за пазухою не сховаєш, і в шапку не збереш!