– А тепер, Хомо, йди в колгосп, -– сказала Одарка перегодя. – Не жди, що бригадир тобі загадуватиме, бо я загадуватиму. Роби в колгоспі до сьомого поту, хай люди думають, що ми живемо з твоїх мозолів і трудоднів, а не з моїх статків.
Хо-хо, думаю, повчи рибу плавати! В такого умільця, як я, і долото може щуку зловити, Одарочко, повинна ж бо знати, інакше не розщедрилася б породистою телицею.
На колгоспному корівнику вила-трійчата на мене чекали і, наче діти за батьком, скучали. Я ті зажурені вила до рук узяв, од усієї душі обійняв, а далі у купу гною загнав – і як почав орати, як почав копати, як почав вергати, охати та зітхати, що скоро гною в корівнику зосталося з навильник. Доярки мною милуються, з моєї ударної праці не надивуються, а я не хизуюся, не малююся, бо мені добряче втямки, що тільки в праці я красивий та вродливий, а вдачею своєю не вредний і не спесивий!
Доярка Христя, яка сама в роботі горить, як віхоть соломи, не втрималась від похвали:
– Ото пупа напинаєш, Хомо! Як віл: поки не випряжеш – сам не випряжеться!
– А я не камінь, щоб стояти. Та й ти, Христе, також вдатна – і до плуга, і до рала, і до хлопців дала б драла.
– Де ті хлопці!.. Далеко куцому до зайця, а мені з вами не рівнятись.
– А що це ти тулиш, Христе, мов сліпого до тину?
– Може, й сліпого до тину тулю, а тільки люди б марно не казали за Дармограїху. Чи нелюбо слухати правду?
– Я б і не хотів слухати, але ж...
– Ага, не хотіла кобила вівса!
І, либонь, образилась на мене якоїсь хороби, бо геть пішла, наче мила ковтнула.
Наш яблунівський зоотехнік Невечеря Трохим Трохимович ну вже такий кумачевий на твару, що на Першотравневому святі в селі його обличчя губиться серед червоних транспарантів, саме видається транспарантом! Тільки на цьому транспаранті замість слів намальовано двоє живих очей, схожих на якихось дивовижно лукавих перепелів, що довго не затримаються під кущуватими пшеничними бровами, а дружно зірвуться і, важко хуркочучи, полетять у безмежжя літнього світу.
Так от, коли видалась вільна хвилинка й чередники та фуражири зібрались біля корівника, щоб затягнутись цигаркою та повтішатись тютюновим димком, Невечеря мовив хитрувато до мене:
Щось твоя люлька не куриться – видать, дівчина кріпко журиться.
І зайшовся реготом! А вмів Невечеря сміятися знаменито – його мішкуватою постаттю трусило, як трусить осиковим листочком у бурю, а в горлі і в грудях ревло, наче там громи перекочувались, тирлувались, телесувались. На Невечерю дивлячись, ніхто б не зумів утриматись від реготу, бо отакий уже наш яблунівський зоотехнік був щирий у веселощах!
Зрештою, те ревисько в грудях Невечері ледь угамувалось – і знову він:
– Дівочка – як горілочка: наче хлопця – зведе й дідочка!
Та й почало ще раз гойдати Невечерею, наче осиковим листком.
Ну, думаю, сміялася верша з сака, бо й сама така. Зоотехнік наш любить бісики пускати, і неспроста подейкують про нього, що Трохим Трохимович такий ласий до жіноти, так підлабузнюється та упадає, що з будь-якою може взяти шлюб у кропиві. Може, й не з будь-якою (мою Мартоху не вкоськав би, оброть не накинув би на її норовливу вдачу!), та марно б не плескали язиками.
– Чому не дуріть, – кажу, – коли приступає. Але ж, Трохиме Трохимовичу, ти, здається, сам заплутався у жіночих спідницях.
– Я, Хомо, заплутаюсь – і виплутаюсь, бо старого лиса тяжко зловити. А чи ти часом не попався Одарці, мов курка в борщ? То така, що дай і торбу з пирогами, і чорта з рогами – все мало! Чи не вийде в тебе так, що бігатимеш із одним ротом на два обіди – й голодним зостанешся?
– Чи не заздрісно тобі, Трохиме? Нема тобі щастя без заздрості?
– Хомо, я не з тих, що вип’ють і з’їдять за трьох дурних та за себе четвертого. Але я зоотехнік і маю сказати: чужу гречку шануєш – чи не завадить це твоїй роботі на фермі? Так сказать, на трудових показниках не відіб’ється?
– Мої показники – завжди показники, – відповідаю гордо, наче ножем ріжу. – Ти ж бо знаєш, що я допадаюсь до роботи, як ужака до молока.
Тут Невечерею знову почало гойдати й колотити, так чоловік реготав. Ну, думаю, сміється горщик з котла, а обидва чорні дотла. Ну, думаю, з насмішки люди бувають, а насмішникам очі вилазять!
– Моє діло сторона, звісно, – вволю нареготавшись, мовив Невечеря, – а тільки немає тим народної честі, хто по собачій стежці ходить. Мушу тобі це сказати як член правління колгоспу. А не буде так, що Мартоха твоя та побіжить до голови жалітись на тебе?