Зате перегнівавшись, погасивши злий жар у душі і розтрусивши шмалькі приски з очей, Одарка перероджувалась. Уже не сказав би й не подумав би про неї, що вона хороша – мов свиня у болоті, що вона вбилась у ріст, мов заєць у хвіст. Бо ставала Одарка Дармограїха і поставною; і веселою, як ясочка; і зуби її світились, як ріпа; і очі цвіли, неначе волошки у пшениці. Одним словом; молодиця – подивиться!
Такі одміни відбувалися з Дармограїхою тоді, коли затівала балачки про гроші, ярмарки, магазини й торги.
– Ой Хомо, затямити слід, що не чоловік тримає на світі копійку, а копійка тримає чоловіка. Об копійку ноги не заб’єш, її завжди треба тримати про чорний день.
– Хіба, Одарко, не від грошей усе лихо на світі?
– То придумали ті, хто їх не має. А коли є гроші – не заросте душа полином.
– Чому ж тоді кажуть: і чорт має багато грошей, а в болоті сидить?
Дурні плещуть язиками. А розумні знають: лучче око золота, ніж камінь олова!
– Гроші – слина...
– Хомо, як сам нездужатимеш, то гроші за тебе все зроблять!
– Казав Хома, що в нього грошей нема...
– Забудь, Хомо, цю примовку, вона тобі не годиться. Ми тепер удвох із тобою, як чорт із сатаною. А я не з отих, що вітру служать, кому димом платять. А на базарі треба вміти заправити стільки, як ото дурень за батька. Хо-хо, Хомо, людську натуру зучила добре, знаю, що знайдеться купець і на дірявий горнець.
Одарка Дармограїха павою походжала по хаті, гнулася (гамом тополиним, плечима поводила лебединими, усмішка розкошувала на її обличчі, як вареник у маслі, а хитро примружені очі скидались на двох пухнастих кошеняток, що бавляться між собою в лагідному теплі сонячного проміння. Слова її щебетали соловейками на калинових губах, а то пурхали по всій хаті, витьохкуючи та виспівуючи. Розмовляючи отак зі мною, Одарка начебто ворожила, або ж якась недобра сила ворожила Одаркою, і здавалось, що й на мене якусь ману наслано, бо я теж піддавався тому чаклуванню.
– Я, Хомо, чорта з рогами не куплю на свою шию! Нехай кота в торбі той купує, кого посилають по раки, а він жаб наловить. А я люблю з такими торгуватись, із макоцвітними себто, які приходять на ярмарок борошно продати, а хліб купити. їх обведеш кругом пальця, голими під монастир пустиш, а вони ще й подякують тобі, у монастирі ж молитимуться за твоє здоров’я і щодня свічку ставитимуть!
Говорить Одарка – як медом мастить, що не слово – то медяник.
– Але ж грошовитого дурня почитують, – кажу.
– Коли, Хомо, горище без даху, то сіно там не втримається, буря розкраде. Так і з грошовитим дурнем, який носить голову тільки для шапки; сьогодні багатий, як земля, а завтра бідний, як церковна миша. Але, Хомо, на те й розумні водяться, щоб дурні не переводились. Подумай, що б у світі діялось, коли б усі поставали розумними, хитрішими один від одного? Нудно жилося б і нецікаво, бо ні обдурити, ні обмахлярити, ні обшахраювати. Е-е, що б там казали, а коли повно дурнів, як зірок у небі, то справжньою людиною почуваєшся, є душі де розгулятись!
– Авжеж, Одарко, не штука дурня здурити, а ти спробуй ошукати такого, що його і в окропі не впіймаєш, і в ложці не втопиш.
– Хомо! – щасливо засміялась Одарка. – Та я ж сама така слизька, що мене обома руками не вдержиш. Для мене базар – як для в’юна ополонка! Наймиліше діло – це з ловкачами та пройдисвітами торгуватись, ото вже школа, ото наука! Я їх наскрізь бачу, бо сприт у мене ще спритніший, ніж у них. Як поторгуюся з такими – тільки руку наб’ю, тільки розум нагострю, я б уже тоді й вовка зловила за вуха, а якогось дурня чи роззяву – й поготів! Та коли до мене хитрий на базарі підходить торгуватись, то я сама вмить стаю хитріша від чорта.
– Гляди, Одарко, – застерігаю, – хитрощами недовго проживеш.
– Краще хитрощами недовго прожити, та солодко, ніж бути дурнем, який свою хату палить і радіє з вогню. Тепер ти, Хомо, втямив, чому саме тебе я позичила в Мартохи? Адже пройдисвіти всякі самі набивалися, самі просились, без мила в душу мою милились. Та нащо мені лінивець, який ховається від роботи, як собака від мух?
– А так, – кажу, – всякий гайдура-байдура, що легейди справляє, тобі не потрібен.
– Як не потрібні й оті, що здалеку бачать червону запаску.