– Щоб бути схожим на Пиндюрку, треба в своїх руках тримати маслобойню.
– Бач, невдоволений! Як же тебе тоді одягнути? На кого ти хочеш бути схожим?
– Та на кого ж, на себе...
– Е-е, не кажи, Одарка добре бачить, що тобі щось не до шмиги, інакше б не надувся, як сич на дощ. Може, тебе зодягнути так, як ходить начальник районного цегельного заводу?
– Навіщо? Аби сусіди внадились до мене випрошувати цеглу, якої в мене нема?
– Чи, може, справити тобі такі валянки, шапку та кожух, які носить голова нашого сільпо взимку? Правду кажи, бо наче ж твій язик – не двулична китайка. Е, Хомо, щастя тобі саме в руки суне, маєш дорожити, не можна на словах милості просити, а за халявою ножа носити.
Прикинувшись неклепаним дурнем, якому аж очі рогом лізуть, я й кажу:
– Торік, як до області їздив, то бачив коло оперного театру славний кожушок, поли розцяцьковані, знизу хутром обібраний...
Одарка, зацікавившись розповіддю, почала крутитись по хаті, мов бабське веретено, уважно слухає, аж вуха пожовкли.
– І не чоботи носив той кожушок, і не валянки, а якусь нетутешню звірину, догори хутром патлатим та звірина вивернута, видать, тепла, як перина.
Одарка держить язик на зашморзі, губи її ще не обернулись на халяви, стріляє в мене поглядами, наче лобуряка з рогатки.
– А в ті чоботи взулося галіфе, та таке вже широке, що половина Яблунівки нашої вмістилася б із обійстями, худобою та собаками і балакучими бабами коло воріт.
Мовчить Дармограїха, як сорока в гостях, а я свого рота зумисне не хочу загороджувати, бо мій рот – не город.
– А той кожушок нацупив таку шапку велику пухнасту, що можна було б копицю сіна накрити або ж на церкву замість дзвіниці приспособити.
Мовчала Одарка, та язик у жінки завжди сильніший за жінку, в язика щодня свято з ранку до вечора, – ось Дармограїха, як говориться, і випустила рака з рота, запитала:
– Хто ж то такий, Хомо?
– І я питав у людей, хто ж то такий.
– І що ж їхні губи тобі сказали?
– Начебто начальник обласної контори «Вторсировина» так нарядився.
– Правду кажеш чи вариш юшку без петрушки?
– Чому ж неправду, коли я не дурний млин, щоб без вітру молоти.
– Начальник контори? Аж обласної?
– Ага.
Одарка, якій завжди під язиком горошина муляє, замовкла. Обличчя її стало грозовою хмарою, з якої ось-ось мав ударити грім. Ну, думаю, не доведеться мені сьогодні вечеряти, ну, думаю, качалка побайдикує по моїх крижах, ото, думаю, губа її зараз як на коловороті погуляє.
– То, значить, – обізвалась її терниця, – хочеш бути схожий на начальника контори?
– Стривай, Одарко, – спробував виправдатись.
– Ти стривай, Хомо! – торохнула її терниця. – Я ж тебе хотіла зодягнути, як зодягаються порядні і шановані люди. А ти хочеш вирядитись начальником контори? А ти хочеш обернути мою хату на хлів, де ганчір’я та всілякий мотлох приймають? Оце заслужила за своє добро!..
І почала вона балакати-голосити сім мішків гречаного Гаврила і вигравала на словах, як на цимбалах. Сам собі подумки дорікаю: краще мовчати, як отой віл, у якого таки більший язик, ніж у мене. Сльози в Одарки бігли в три ручаї, ледь ублагав її вгамуватись, ледь переконав, що тільки добра їй зичу. Повірила чи не повірила, а хвищі отієї не стало – й знову на небі Одарчиного обличчя зійшло-засміялося сонечко привітної усмішки.
Ну, думаю, жартуй, глечичок, поки не луснув!
XV. НЕ СИТО З СОБАЧОГО ХВОСТА
Попервах, як я став позиченим, Одарка дуже дбала, щоб усі все знали про наше життя. Ото не встигну я ще на мій ногу метати, як вона стоїть біля воріт і розказує сусідці, що звівся я сьогодні таки не з правої. Ще тільки збираюся чхнути, наміряюсь кашлянути, як Дармограїха, мов сорока па хвості, понесла новину за поріг. Ще я тільки клепки ладнаю та про обручі думаю, а вже вся Яблунівка і говорить, яку то я славну дубову діжечку під огірки чи капусту збив-збондарив. Ще тільки гадкую, як би то пастку поставити на куницю, що побіля хлівця шастає та курок полохає, а яблунівські молодиці поміж собою язиками чешуть, який комір матиме собі Дармограїха на пальто.
Хвалилася вівця, що в неї хвіст як у жеребця, та ніхто тому не вірив! А чому ж тоді Одарці варто похвалитись – як їй усі наперед вірять?
– Сам подумай, Хомо, – щебетала Одарка, – чим би мала хвалитися? Базарами та ярмарками, купівлею-перепродажею? Авжеж, ні, про такі речі треба мовчати. А твоїми золотими руками гріх не похвалитись. Або твоїм кравецтвом, швацтвом, чоботарством! Хай усі знають, який ти столяр і тесля, бондар і гончар.