– Беріть, Хомо Хомовичу, кільце ковбаски, їжте, бо здоров’я всьому голова і нема щастя без здоров’я, – гомоніла Дармограїха. – Хто добре робить – той добре їсть, то ледарі та каліки не їдять, лиш дивляться.
Я, звісно, здоровий: у горлі півники не грають, і од вітру не валюсь, і з хреста мене не знімали – їм, як не в себе, адже до всякого діла мастак. Одарці ж то зайвий привід помилуватись мною, похвалити.
– Поганому животу й пироги болять, а у вас, Хомо Хомовичу, не живіт, а куркульська комора: все грабастає – й нічого не віддає.
Від тієї похвальби я дедалі дужче надимаюсь, як жаба перед волом, а Дармограїха ж співає, як усі яблунівські півні на світанку:
– Не в тім хороший мій Хома Хомович, що чорнобривий, а в тім, що діло робить. Та немає такої роботи, якої б злякався, а всяка робота його боїться, мов божа та свята душа лякається якого зарізяки.
Одарку слухаючи, й хазяї відмикали свої роти, теж підхвалювали, а мені ж від того було так солодко, як тій ледачій поросній льосі, яку годину-другу можна в сажі чухати, а вона лежить і рохкає. Дармограїха не зоставалась байдужа до тих похвал, розцвітала на обличчі, мов вогонь у печі, яку напалюють під хліб, і казала:
– Якби ж не Хома Хомович, то чи звідала б я щастя? Отак би вік звікувала – і згасла б. А Хома Хомович – ох і хазяїн, ох і голова! Нічого з хати не цупить, а все до хати. У ледачого хазяїна і чоботи з ніг украдуть – тільки не в Хоми Хомовича.
Крадькома від господарів Дармограїха стусала моє коліно своїм коліном і шепотіла:
– Підтакуй, чого не підтакуєш!
– А так, так, – підтакував я. – У нероб завжди неврожай, тільки не в нас із Одаркою.
– А що вже горді Хома Хомович, – не відала стриму Дармограїха. – 3 іншого можна було б і вірьовки вити, а на Хомі Хомовичу не поїздиш, як і на їжаку.
І пошепки наказувала:
– Підтакуй!
– А так, так, – підтакував я. – Ми з Одаркою одного тіста книші.
– Чи в Яблунівці є рівня моєму Хомі Хомовичу? Якби моя воля, то поставила б його посеред села живим пам’ятником, аби всі дивились, бо я не скупа, не жалко.
– А так, так, -– підтакував я. – Стояв би, авжеж, бо я такий плохий, хоч у вухо бгай!..
Отже, водила мене Дармограїха по весіллях – тут вона ліктем підштовхувала, аби не сидів бевзь бевзем, а бажав молодому подружжю щастя і діток копу. На родинах чужих Дармограїха давала волю своєму язику і зичила, щоб новонароджене вдалось не в батька-матір, а в мене, Хому. На поминках тихцем під’юджувала, щоб я сказав розчулене слово за небіжчика, бо, мовляв, кому тоді й говорити, як не мені. На проводах хлопців до армії Одарка теж умудрялася не мовчати – бажала новобранцям захищати рідну землю так, як захищав її я, Хома. Коли справлялись новосілля, вхідчини до нової хати – ми там теж були з Одаркою ябо я говорив, а вона мовчала, або навпаки – я мовчав, а вона говорила.
А то якось збори проводились у клубі, й ми з Одаркою подались. Голова колгоспу Михайло Григорович Дим зачитав тих, кого треба обрати до президії, а потім і питає:
– Товариші, в кого будуть які доповнення?
– В мене будуть доповнення, – вихопилась Дармограїха, Моя Марко з конопель.
– Слухаємо нас, – мовив Дим не без здивування.
– Давайте оберемо до президії і Хому Хомовича, – сказала Дармограїха.
– Хто такий Хома Хомович? – спитав Дим і почервонів, як рак печений.
– І вам не сором казати й не гріх потаїти, що не знаєте Хоми Прищепи?
– Так би й казала, що Хома Прищепа, а то – Хома Хомович, – скраснівши, мов іскра, виправдувався голова колгоспу. – Всі знають Хому Прищепу, аякже, хай і він сідає до президії, справді заслужив достойною працею на фермі.
Ну, думав я, коли сидів у президії, і в нашої кози хвіст виросте. Му, солодко міркувалось, я не тютя з полив’яним носом, у якої ні з губи мови, ні з носа вітру. Ну, снувалось у мислях, таки з мене в колгоспі більше користі, ніж із чорта смальцю, інакше б я не сидів отут, мов сорока на кілку, й на мене б усі не дивились.
Коли ми вже йшли з клубу додому, Одарка гомоніла:
– Якби ти, Хомо, тільки побачив, як ти сидів у президії! Ну ніхто з тобою не зрівняється! Дим отой совався за столом, наче ним нечиста сила колотила, рукам місця не знаходив, хоч візьми їх та викинь. А хіба зоотехнік сидів так, як треба? То скривиться, наче про гірке згадає, то сміється, наче йому пальця показали. А та доярка Христя? Ввібрала голову в плечі і лупає очима на промовців, як чорт па попа, і чомусь така сердита, аж коліна в неї гострі. А ти, Хомо, сів рівненько, наче аршина проковтнув, запишався, бо справжню ціну собі знаєш, і дивишся зі сцени па людей так, наче з очей сизих голубів пускаєш.