Ішов по Яблунівці – і наче день ще ніколи так не розвиднявся, як той день, коли я раптом став не позичений, не Мартошин і не Одарчин, а сам свій!
Сам свій, як оцей синьоголовий будяк у рову за дорогою, як золотокрисий сонях на вгороді, як фіалкова хмарина над отим старим дубом. Сам свій! Захочу – поїду на обід, як жартується, і вечері не застану. Захочу – ходитиму по хвилях без підошов чи піймаю куцого за хвіст – і стану собі забавлятись поміж усім чесним колгоспним людом! Захочу – влучу пальцем у небо; захочу – танцюватиму, хоч, може, мене і їсти-пити заставлятимуть; захочу – піду по шерсть, а вернуся сам обстриженим!
Сам свій! Уже можу не триматись ні Мартошиного двору, ні Одарчиного кола, хоч, либонь, хтось, насміхаючись із мене, і вишкірить зуби, як голодна собака на висівки. То хай сміються, мов із порожнього міха, коли їм утіха, а я таки сам свій!
Скажете, такого ще світ не бачив? Скажете, що всякий чоловік та чомусь належить: жіночій спідниці чи запасці, каблуку чи язику, доброму слову чи ласкавому оку. Скажете, що всякий чоловік належить якщо не жінці, то дітям, якщо не хазяйству, то господарству, якщо не бондарству, то столярству. А хіба нема таких, що належать буряківці чи малясівці, вишнівці чи сливовиці, пиву чи зубрівці? А той мало не в рабстві в борщу і товчеників, каші та січеників, тушкованої капусти, киселю та вареників! А ще хтось не живе, а наче злому духу служить, який у його душі з вечора й до вечора тужить! А хтось у ярмі в роботи, в гризоти, в скорботи чи ще якоїсь марно-марнющої марноти!
Хай і так, але хіба не можу я побути сам свій, поки Одарка з Мартохою сваряться за мене, а телиця десь по світах бігає шалено?
Отак на роботу кваплячись, мов свекор до пелюшок, отак обпікаючись щасливими думками, як ото дід обпікся пампушкою, отак собі, значить, кріплячись, мов диня на морозі, я сам до себе всміхався і весело бубонів під ніс:
Я не отой, що цапина борода, а ума катма, і не дурінні, хоч об дорогу вдар! Я такий, що можу прожити хитромудро іі недорогим коштом.
Але, як то кажуть, зарікалася свиня в болоті барложитнсь, але, як то кажуть, був із маком, та став із таком.
Біля ставу в Яблунівці ростуть чагарі всякі – дереза, терен, чортополох; тут дикі голуби туркочуть, іволги висвистують, собаки тічками тирлуються, п’яниці вилежуються, поклавши під щоку камінець замість подушки, а як нема камінця, то й кулака приспособивши; тут у старовину, кажуть, поторочі заточувалися, відьми з чортами відьмачились, і різнопика та різнохвоста нечисть на свої календарні збориська-шабаші збиралась.
Отак іду я, сам свій, радий, наче давно скасованого бога тримаю за бороду, коли, чую, щось по чагарях суне, мов у хмарі. Так у бразі гуща змішується, як змішались мої думки з переляку, і в животі похолонуло, і в литках застигло. Воно, чую, щось суне по чагарях, галасливих горобців полохаючи, і так мені кортить п’ятами накивати, щоб аж залопотіло, та попримерзали мої п’яти до землі, зрушити з місця не годен.
Заплющився, дригоню, як осичина, циганський піт мене пройма. Далі розклеплюю півока, потім другого півока – й півочам своїм повірити не годен!
Бо, міркую, хто ж це виборсався з чагарів, у колючках та реп’яхах, у павутинні й гудинні? Либонь, головний бухгалтер нашого колгоспу Петро Зосимович Варава дивиться на мене своїми лукавими й розумними очима – такими вони в бухгалтера бувають тільки тоді, коли він у теплому товаристві п’є пиво, заїдаючи солодким рачиним м’ясом. Але якщо це стоїть переді мною забейканий Петро Зосимович Варава, то чому він похитується не на двох своїх ногах, а на чотирьох і чому тоді ноги його взуті не в туфлі, а стоять на чорненьких із сивими цяточками ратицях?
І, зрештою, якщо це колгоспний бухгалтер, то чому ж тоді він ворушить чи лівим, чи правим вухом, наставив гостренькі ріжки і винувато виляє хвостом?!
Розум мені відібрало, а коли став потроху оговтуватись, коли душа з п’ят перемістилась вище, а самі п’яти ледь-ледь відмерзли від землі, згадалось мені, що такі самісінькі очі, як у Петра Зосимовича Варави, бачив я і в тієї славної телички, за яку рідна жінка Мартоха позичила мене Дармограїсі.
Ноги вже зовсім не прагнули на плечі, щоб чухрати щодуху, бо на стежці й справді-таки, розкарячившись на чотирьох, стояла телиця з білою міткою на лобі.
– Хоме-ме-ме! – обізвалась блукачка, впізнавши й назвавши по імені.
Теличка потягнулась до мене, як до рідного, просячи ласки і тепла, і я вмить відчув батьківську ніжність до неї. Сльози самі полилися з очей, і я заплакав, мов риба в неволі. Отже, розквасив я губи, мов капиці, а телиця, бачу, й собі плаче, блищать у неї перли під дівочими повіками, ото хіба що не лементує по-людському.