– Правда, славний товар, щоб для душі поярмаркувати. Але ж і непевний, тут легко проторгуватися, втратити все, нажите раніше. Як по мені, то не слід і торгувати таким товаром, хай йому грець!
– Як то не слід? Щоб я – й не торгувала? А як би ти розпорядився?
– Просто розпорядився б. – І, відчуваючи горду душу в убогому своєму тілі, мовив твердо: – Роздав би!
– Роздав би? – Дармограїха крутнулась, мов орел, ладний кинутись ловити муху. – Ти?
– Ага, роздав би. За безцінь.
– За безцінь? – Погляд у неї став такий злий, що від нього зараз у Яблунівці вся зелень зів’яла б. – Чуже добро, так? О, чуже добро легко роздавати, за чужим добром душа не болить і не побивається!
Як перемінилась Дармограїха! Якби зараз торкнувся до її руки своєю рукою, то, либонь, обпікся б, якби щокою притулився до її щоки, то, напевне б, обшкварився. Навіть видалось, що язик її засвітився в темряві, як отой шворінь, що його коваль витягує щипцями з горна, щоб ударити по залізу молотом і розплескати на леміш. З очей Одарчиних мала ось-ось политись розпечена вулканічна лава, щоб поглинути, обернути на мертвий попіл і тапчан, де я лежав на подушках із орлиного пір’я, і всю хату, і Яблунівку.
Ага, розпасіювалась, думаю, та не дам собі в ніс дмухнути, бо не боюсь я тебе, як торішнього снігу. А тому-то, прислухаючись до сумління, до найкращого в ту хвилю порадника, я й сказав Дармограїсі:
– І роздав би, Одарко, супроти твоєї волі і всупереч твоєму норову.
– За безцінь? Чуже?
– Але ж і не твоє! Не твій товар!
– Як то не мій?
– Подумай добре, Одарко, чи такий товар, як людське життя, міг би бути твоїм товаром і чи могла б ти на свій розсуд порядкувати ним?
– Усяким порядкувала – і цим змогла б!
– Е, Одарко, порядкуй своїм, як бог на душу покладе, а до людського життя зась, хай би люди самі ним порядкували.
– Але ж мій товар!
– Людське життя – твій товар? На продаж на ярмарку? Схаменись і отямся, поки не почули там, де слід.
– Гаразд, – глянула Одарка, мов шага дала. – Розкажи, як би пускав добро за вітром.
– По справедливості. Хто скільки заслужив – стільки й мав би. А здебільшого – порівну вділяв би, щоб не було кривди одне на одного і заздрощів, бо від заздрощів толку мало.
– Еге, Хомо, з марнотратів ти родом, – зле дорікнула Одарка, наче сатана в камені зашумів. – Ти – як оте решето: внадиться гречку переводити – не встережеш... А як би ти порівну ділив, коли в людей вік ще ніколи не був однаковий?
– Хоч, може, і заробив би собі на пеню, та поставив би на своєму!
– А може, якби якийсь кум чи сват підсипався до тебе, якийсь родич через дорогу навприсядки намагався б вициганити більше для себе?
– Мудрий не дасться за ніс водити, – кажу.
– А якби рідна дитина? –силкується Дармограїха збити мене на криву стежку.
– Не вродились діти в мене, щоб ради них я вкинувся в шахрайство.
– Навіть Хомкові Хомовичу, який народився в доярки Христі?
– І йому теж! – ледь затнувшись, мовив, наче язиком рубонув. – Хомко рівний із усіма.
– А якби спробували підмогоричити?–осаджує, мов горщик од жару відставляє.
– Не підмогоричать! – кажу, наче з дуба зриваю.
– Гаразд, а якби начальство, знаєш... Ну, голова сільради чи голова колгоспу Михайло Григорович Дим. А то й вище бери! – допитується вперто, наче аж зі шкури хоче вилізти.
– Не таке наше начальство страшне, Одарко, як ти його малюєш. Думаєш, як ти побоюєшся та остерігаєшся, то й усі побоюються? Ось так!
Одарка вмовкла, наче їй вуста замурувало. Тільки ввижалось у хатній напівтемряві, що з неї легесенький дим димує – з плечей, шиї, чола. Чи не від злості часом?
– Знаєш, хто ти такий, Хомо? – озвалася зловісно.
– Називай, як хочеш, тільки в горня з окропом не клади.
– Ти, Хомо, є непроторенний злодій! – прорекла Дармограїха, наче піп із амвона в старорежимній церкві. – Майстер до чужих кайстер!
– Е-е, ні, Одарко, може, ти десь там по ярмарках і знаєшся з тими, що люблять вмочати руку в гречаную муку, а Хома Прищепа чесний, як сонечко в небі, інакше б ти не віддала Мартосі телицю за мене.
– Був чоловік – та й перебувся, – каже, – інакше б не зазіхав на чужий товар!
– Одарко, – блискавкою засвітилось у моїй голові, отямлюючи мене й повертаючи до правди, – який же з мене злодій, коли в тебе й такого цінного товару нема, щоб зазіхати? Яка ж у нас балачка вийшла? Торох – горох, змолотили – квасоля!
– Ай справді, – згоджується, – наче склеїли чорта з рогами.
– Ні те, ні се, ні кукуріку! – підказую, радий, що скоро замирення між нами вийде, вже й осміхаючись їй, наче голений стриженому.