– Та бачу, що ви добра зичите і мені, й дитині, – всміхається Христя. – І тих не треба в куми брати, що люблять командувати, як свиня мішком!
– Від тих хай господь сохранить! – вжахнувся я, Хома Прищепа, який усякої всячини на білому світі набачився. – Тих треба обминати десятою дорогою. їх раніше родило щедро, та й тепер не скаржимось на недорід. Вони самі робити не хочуть і не вміють, зате інших люблять повчати і вказувати. Хіба не дивина? Пальцем об палець не годні вдарити, вилами по воді не судні провести, десяту шкурку на киселі не знімуть, зате ох як уміють порядкувати і вчити: ось так слід бити пальцем об палець, а не так, ось так треба вилами по воді вести, а не так, ось так знімайте десяту шкурку на киселі, а не так!..
– Еге, – згідливо кивала головою Христя. – Вони тільки справні до столу, як воли до корита.
– О, вбережемо нашого Хомка Хомовича від лінивих, які і в своїй хаті змокнуть, від отих, що ні швець, ні кравець, ні в дуду грець, – щиро міркую над долею дитини, бо болить мені дужче за рідного. – А як виросте – і женити треба з розумом, щоб потім не розженювався та не дмухав на холодне, обпікшись на гарячому.
– Ще стільки тій женилці його рости, – зашарілась Христя.
– Хай росте, – кажу розсудливо, – а ми тим часом думаймо, щоб потім не пізно було.
Десь через день журавлем тупцяв я по гребеню хлівця в Христі, де яку лату цвяхом підбивав, бо не трималась, а то й крокви підрівнював, бо поперехняблювались. І, виждавши вільну хвилинку, випростував спину та й, чуючи на розпашілих грудях студені поцілунки літнього вітерцю, оглядав Яблунівку. Хоч і не з такої вже висоти, а все ж таки з висоти бачилась мені Яблунівка вродливою й по-літньому спокійною, врівноваженою господинею. І в найхимернішому закамарку моєї голови снувалась чудна думка, в якій і сам собі побоювався зізнатись до кінця. Та й не вистачить відваги зізнатись у тому, що мріялось мені... ой, мріялось!.. що ото негоже Хомкові Хомовичу, який начебто записаний на моє ім’я, насправді рости безбатченком... що можна було б отут, на Христиному обійсті, звести нову хату (сила в моїх руках іще є, і спритності по сусідах не позичати), а в цій хаті хай би жив Хомко Хомович зі своєю мамою... але ж не самі ж бо вони житимуть, а й я біля них притулюсь, буду для дитини за батька-діда, а для Христі за чоловіка-діда.
І так мріючи, став картати себе на хлівці, на виду у всієї Яблунівки, – так ото ще злий собака сам собі, трапляється, кусає скалічену лапу, коли вже дуже болить, що стриму ніякого немає. Бач, казав я собі, сивина в голову давно стрілила, а біс у ребро, а чорт у бороду! Не інакше, як у цій старій, підтоптаній печі сам дідько топить, бо замість крові по жилах скажений вогонь струмує і на мізки вдаряє зле. Ге, старий хрін, усе б йому гульки та гульки, усе б із молодицями хихоньки-хихульки, а самому зосталось три чисниці до смерті, нема того, щоб і вдома, і на колгоспних ударних об’єктах думати про святе та боже!
Отак себе шпиняючи і шпетячи, немов шукаючи з-під дохлого коня підкову, я розпікав сам себе, свої марення хльоскав батогами слів, бо мав же хтось відбатожити, відбатькувати! А кому ліпше це вдалося б, ніж мені, самодіяльному батькувальнику прещирого яблунівського заквасу, у якого язик свербить до розмови, мов бік у коростявої коняки?
Отож, лагодив хлівець, товчучи воду в ступі, аж бачу – спинився на вулиці під ворітьми велосипед, а на велосипеді спинився наш зоотехнік Трохим Трохимович Невечеря. Очі його – два ситих перепели в перестиглій пшениці пухнастих брів – прудкокрило полетіли на хлівець до мене, по обійстю пошастали схарапуджено, якоїсь притичини вишукуючи, а далі зоотехнік звернув із своїм двоколісним конем до хлівця.
– Ти, – каже, мружачись, – Хомо Хомовичу, не трудодні часом тут заробляєш?
– Ти, – відповідаю, впівока прискалюючись, – Трохиме Трохимовичу, якось так складно говориш, що ні в тин ні в ворота – ні в’язать, ні чоботи шити.
– Ой, Хомо Хомовичу, – все мружиться зоотехнік, – із якихось пір ти почав воду у криницю лить, щоб людей смішить.
– Трохиме Трохимовичу, навіщо ти силкуєшся зав'язати коневі хвоста? Кажи прямо, як і належить зоотехнікові та ще членові правління колгоспу.
– Як зоотехнік і член правління колгоспу, скажу тобі, Хомо Хомовичу: чи не внадився ти до доярки Христі, як лисиця в курник? Сидиш ось на хліві, щоб на тебе всі зглядались. Вона молодиця молода, а з тебе вже й порохно скоро сипатиметься. Мав Мартоху – так ні, мало, переметнувся до Одарки. Але ж такий ненажерливий та заздрісний, що об’ївся Дармограїхою – і тепер до Христі шубовсть, мов щука в ставок із рибою! Вже не видно твого трудового ентузіазму на фермі, надої від кожної фуражної корови впали. Глянув би ти в районній газеті зведення по молоку за місяць, як наш колгосп «Барвінок» відкотився назад.