Чим більше ми з дідом Гапличком пили, тим дужче впевнювались, що, мабуть, так воно і є. Та й не могло не бути, бо чорний та попелястий тільки й крутились під нашим столом, тільки й прислухались до нашої балачки. А ви ж не забувайте, які саме мрії виповідав дід Гапличок, – це були мрії мічурінського польоту! Отож, щоб приспати пильність двох іноземних агентів, щоб забити їм памороки чисто по-яблунівськи і безкровно, ми з дідом Гапличком кидали їм шматочки смаженого хека, але перед цим хитро вмочали рибу в склянки з питвом. Попелястий і чорний мало не глитали той делікатес, задоволено мурчали, б’ючи хвостами по ніжках стільців і по наших ногах.
Ех, і подивилися б ви, як коти вміють розмишляти хвостами!
Спершу впився попелястий, бо, заточуючись, вибрався з-під столу і навскосяк пройшовся по чайній. Не просто пройшовся, як тверезий кіт. що має сім’ю й зажив доброго авторитету, а з вихилясом, погойдуючись, дурнувато крутячи головою, блимаючи посоловілими очицями.
– Тю, Пантелеймон упився! – ревнув хтось вражено.
І сільська чайна, регочучи й за животи беручись од реготу, загомоніла:
– На дурняк хто не налижеться! П’янісінький, мов ніч!
– Бач, на чотирьох лапах і то спотикається, а що вже казати про нас.
– До положеній риз, хрестійбо!
– Котам, як і людям: і пити – вмерти, і не пити – вмирати!
Попелястий Пантелеймон, геть очманівши, раптом скочив на прилавок до буфетниці Насті, перевернув якусь пляшку, брязнула розбита склянка. Буфетниця схопила віник із-під стойки, замірилась, та Пантелеймон уже спікірував до найближчого столика. Не зумівши вчепитись пазурами, він проїхав поповзом, як по льоду, скинувши на долівку кухлі з пивом, блюдця, виделки, ножі. Підхопившись, Пантелеймон знову звалився, звівся – і знову звалився.
– Ну чисто тобі наш Герасим Штурма, як нап’ється, коли з конюшні йде не додому до жінки з дітьми, а по родичах та друзяках.
– А писком оре так, як Дем’ян Довгань, крий тебе мати божа!
– А слина ж із рота тече, мов у Демида Копистки!
Так гомоніла чайна, вправно орудуючи язиком, як циган пужалном, а тим часом із-під столу вибрався чорний кіт – шерсть на спині стояла дротом, хвіст стримів радіоантеною, що здатна зловити й Америку, а бісівської чеканки золоті очі-монетки сяяли таким моторошним хмільним сяйвом, так були по-людськи розумні й проникливі, що всім у чайній, у тому числі мені й дідові Гапличкові, здалося: зараз кіт усміхнеться, відмочить якийсь солоний жарт або навіть спробує затягнути пісню про те, як шумів комиш.
Погойдавшись посеред чайної осінньою бадилиною на холодному вітрі, чорний кіт широкою моряцькою походочкою рушив до зачинених дверей, пригнувся, як перед стрибком, і шугонув у вікно. Шибку лобом не розбив, тільки поскидав із підвіконня вазони – і сам торбою з грисом звалився в череп'я, на розсипану землю й поламані калачики. Стріпнувшись і наче послухавши джмелів, що гули в замакітреній п’яній макітерці, чорний кіт, якому зараз і калюжа була б по вуха, знову присів перед стрибком – та в цю мить одчинились двері перед листоношею Федором Горбатюком. Поки листоноша переступав поріг, попелястий Пантелеймон, зметикувавши раніше, вихором ринув через усю чайну і, вискакуючи надвір поміж розставлених ніг листоноші, мало не збив зв’язківця. А коли вже й чорний, оговтавшись, прожогом проскочив мимо, Горбатюк чи то отетерів, чи то знетямився. Полупавши стуманілими очима, почувши ревисько чайної, побачивши сполотнілу буфетницю Настю з віником у руках, а не з кухлем пива чи з повною пляшкою, листоноша правою рукою поклав собі на груди хресне знамення й одступив надвір, зачинивши двері.
XXV. ЛЕГКО БУДЕ ЛЕЖАТИ, ПЕРОМ ЗЕМЛЮ ДЕРЖАТИ
День меркне від ночі, а чоловік від немочі, але хіба про нашого колгоспного бухгалтера Петра Зосимовича Вараву можна було сказати, що, мовляв, великий дуб, та дупластий? Що, мовляв, такий сліпець – через решето далі від носа не бачить? Що, мовляв, глухий – бовтне, буває, мов козел у воду?
Що ні, то ні! Здоровий дуб, якому, здається, в сто разів більше жити, ніж прожив. А такий зрячий, що колгоспну вигоду чи фінансову недостачу через найтовщу стіну людських хитрощів угледить. І на вухо йому корова ратицею не наступила – десь на одному кутку Яблунівки голова колгоспу Михайло Григорович Дим чхне чи обережненько кашляне в кулак, а вже з другого кутка головний бухгалтер Варава йому «на здоров’я» каже!