– Як то хутчій? Як то відчалюємо? – запитував сам біль її зсудомленими вустами. – Й кинеш мене саму напризволяще отут? Бач, він і лапки склав, діла нема до мене. З топленої хати їде – і двері кидає!
– Де ж ти, Мартохо, барилась, коли все живе поховалось у трюмах? Сідай мерщій, бо вже небо ген розперізується на наші голови, потоп суне!
– Я барилась!.. Я дармувала!.. Та в мене од діла голова біла!.. Я, Хомо, в лузі, а ти в переплузі... Бач, весь світ пригорнув до грудей – і радий.
– І радий! – відказав гордо над грізним лоном вод і грізним лоном суші. – Я, може, всю Яблунівку порятував!
– Яблунівку, може, й порятував собі на погибель!
– Як то на погибель?
– Бо на погибель! Бач, Яблунівку рятував, а за телицю забув. – У моторошному сяйві блискавок Мартоха стояла мов живий суд і жива кара. – Тобі Яблунівка дорожча чи наша телиця? А вона, рогата, збісилась, мов на зло, гасає галасвіта, а я за нею бігаю, язика висолопивши. Як же я без телиці, Хомо, та й на корабель піду? Вже краще загинути разом із телицею, ніж розкошувати без телиці. Ото кидай своє корито, гайда на берег та й удвох ловитимемо оглашенну!
– Де ж ти її зловиш, коли вже ось за комір ллється!
– Хомо, мені телиця дорожча за всі багатства світу! Я тобі жінка чи не жінка, що не слухаєшся?
– Але ж не забувай, Мартохо, що я позичений, – кричу в розпачі.
– Уже скоро будеш не позичений, – кричить у гніві, – бо за кілька тижнів весь строк тобі виходить бути в Одарки Дармограїха ти будеш мій, і телиця наша.
Ангелоподібна нечиста сила шарудить за плечима й нашіптує на вухо, сміючись:
– Навіть якщо знайдете свою телицю, однаково на корабель брати не можна, бо заповідано брати всякої тварі по парі, а худібчину вже взято!
Правду-таки нашіптує зловорожа сила, втішаючись із Мартошиного горя і моєї гіркої безвиході. Лишенько, що ж мені діяти: правити кораблем у море й зоставити Мартоху на вірну смерть чи й далі вмовляти? Але ж не вмовиш її, бо уперлась, як баран у сіно, бо вона така, що насподі лежатиме – і в вічі плюватиме, бо краще глухому проповідь прочитати, ніж Мартоху мою переконати.
А небо вже опустилось низько-низько, а хмари вже ось-ось по землі черкатимуть, а блискавки сіпаються біля мого чола, а громи не десь гримлять, а наче у вухах вибарложуються, а вода з глибини дихає синьою чорнотою, що дуже схожа на розпечену смолу в пекельних казанах, довкола яких порядкують чорти навіть без чорних окулярів.
– Що ж ти, Мартохо, – зі сльозами дорікаю, – стала, як окунь проти води? Я тобі печене, а ти мені – смажене! Я тобі про цибулю, а ти мені про часник! Гайда на корабель, Мартохо, поки ще є хоч найменша змога.
– Хомо, твої слова мене не беруть, вони з мене шкуру не здеруть. Нумо на берег та й станемо вдвох телицю ловити!
Трясця мене побила б: комусь, бачте, й на трісочці прядеться, а мені й веретенце не хоче! Мартохо, зла личино, ти ж без ножа ріжеш. Схаменися, отямся, стара шерепо, а як не отямишся – після потопу на розлучення до суду подам, хай навіть сміються оті кури, яких захопили на корабель для майбутнього розплоду.
І тут я вгледів над султанами будяків метелика з жовтими та бордовими цятками на крильцях. Метелик перелітав од стебла до стебла, крильцята мерехтіли, творячи живий строкатий вогонь. За такими метеликами у далекому дитинстві я бігав колись по яблунівських лугах, і ці метелики – на війні й після війни – зоставались найсолодшими моїми споминами, щімко нагадуючи про здиміле юне життя. Невже наш корабель відчалить, так і не порятувавши від потопу це химерне диво, це наче з самої ніжності ткане чудо? І в завтрашніх яблунівських лугах мій Хомко Хомович, підрісши, гратиметься в квітах, над якими не літатимуть отакі сонечка, й він не бігатиме за ними, щоб зловити, щоб у долоньках угледіти дивну красу?
І я, мов із гілля зірвавшись, ступив із корабля на берег, що клекотів пінявою хвилею. Моя рідна жінка Мартоха сплеснула з радості руками:
– Нарешті шубовснув, мов чорт у воду, а то хоч стріляй у нього – не слуха, все своїм трибом робити хоче. А твій триб, Хомо, це телиця!
Метелик – мрія мого дитинства, незбагненна музика, барвиста гра – сів на чубчику сивого полину, і я спрожогу кинувся туди, силкуючись зловити в пригорщ.
– Тю, окаянний, –стетеріла Мартоха. – Метелика надумав ловити... Авжеж, дурним бути – не дуби гнути...
Метелик моторно вивернувся і, тріпочучи крильцятами, полинув понад травою. Подеколи вітер прибивав його низько до землі, подеколи подих близької бурі збивав кволе тільце вбік, і мені здавалося, що метелик ось-ось дасться до рук.
– Хомо сердешний, не будь отим вухатим, що в нього вітру багато, схаменись! Навіщо решетом у воді зірки ловити, коли треба телицю шукати...