– А з Кандибою? А з Діхтярем? А з Гренем? Усі доярки регочуть з мене, бо на таке посміховисько виставили. Бачте, Хомо Хомовичу, вам смішки з чужої лемішки, а ви своєї наколотіть – і реготіть!
– Даруй, Христе, – каюся, – за сміх та реготи, бо пішов Хома в переверти.
– Наче й забули, що я не сама, а маю Хомка Хомовича, малу дитину.
– Даруй, Христе, ярмарковому дурневі, що живе від дошки до дошки, а всередину не надбав розуму анітрошки. Правда твоя: ти мені образи, а я тобі луб’я.
– А ниньки хіба ліпше?.. В пляшку по самісіньку шийку наливають горілку, й то не п’яніє, а ви? Та й чоловіка нетверезого в хату привели, що люди подумають, що казатимуть?
– У перерві між боями, – озвався бойовий побратим, що вже закуняв за столом, – Хома славні слова казав про вас, Христе, і мріяв про маленького синочка Хомка!
– Говоріть-балакайте, дядьку. Авжеж, ви не п’єте, тільки з хлібом їсте. Авжеж, стільки й вашого, що з’їсте й вип’єте! – ледь не батькувала Христя, хоч голосок у неї зоставався шовковий, гаптований лагідністю. – Та мене ще й на білому світі не було, коли у вас траплялись на фронті оті перерви між боями.
– Отож і кажу, що Хома виборював для вас своїм життям мирне щастя!
– Мені треба дитину годувати, то йдіть куди-небудь зі своїм мирним щастям, раз намогоричилися до самого підборіддя. Тільки на вулиці, глядіть, із копит не збийтесь!
Воно й правда, що можна пропити світ за три гроші, але як. не випити, коли така зустріч! Сором од Христиних дошкульних докорів недовго й допікав – одразу за її порогом і прочах. Яблунівка вже міцніше стояла на ногах, менше вигойдувалась туди-сюди, коли ми опинилися за ворітьми. Бойовий побратим Дмитро Волосюк дав язикові волю, бо мав такого рота, що не приставиш ворота, – і тепер язик його, мов багатозарядна «катюша», товк німця на лощину по всіх фронтах Великої Вітчизняної війни. А вулиця вела нас по нічному селу, то мала кудись і вивести, до ладу й до пуття, авжеж, бо ми ж не бігли, мов із шибениці зірвались, ми ж не гнались, як вітрів батько, а майже статечно посувались, як і личить ветеранам другої світової.
Кожна голова свою мудрість має, всяка птиця не без розуму, але й вулиця яблунівська, яку хмільними ногами міряли, теж не без хитрощів, бо, гадаєте, куди привела? До Одарки Дармограїхи, до кого ж іще! Бойовий побратим кинувся обіймати молодицю, яка поночі повернулася з районної торговиці, і спершу з п’яних очей назвав Мартохою, наче й зовсім кебету втратив, а тоді Христею, наче за більмами нічого не бачив. Дармограїха не дуже й розгнівалася, хутенько зібрала на стіл, до якого ми вмить пристали, як воші до кожуха, і, либонь, ніяка гемонська сила не одірвала б нас.
– А я не думав і не гадав, що ви така гарна, – гомонів зчервонілий мов рак Дмитро Волосюк. – Розказував Хома про вас на фронті у перерві між боями – й аж тепер пощастило здибатись. Усякого жіноцтва випадало нам побачити по світах, але немає ніде жіноцтва над наше жіноцтво! Що вже лагідне й співоче, воно тобі попорає біля свині, біля корови і біля чоловіка. Не збрешу, коли скажу, що недарма Хома проливав кров за вас, вошей годував, мерзнув і мокнув; голодував і страждав.
– Як славно говорить! – похвалила Дармограїха. – З виду тихенький, але у вухо вміє влізти. Видно, добрий чоловік, видно, собакою не підшитий. Либонь, не той п’яниця, що пропив штани та й хвалиться, а той п’яниця, що проспиться та ще й до діла згодиться!
– Та який я п'яниця, хазяйко? Брехня, бо я не п’ю, я просто ковтаю. Отож і не вмію обпиватись, мов павук.
Славно гомонілося за вечерею, а догомонілись до того, що, мовляв, скоро мій строк у Дармограїхи виходить, маю повертатись до рідної жінки Мартохи і до законної телиці, що вже знудьгувалися за господарем. Гаразд, я піду з обійстя, але ж Дармограїсі однаково потрібні якісь чоловічі штани в хаті, щоб очі сільраді замилювати, щоб сільрада гадала, що живе Одарка не з базарів та спекуляції, а з чоловікових чесних заробітків. То, може, мій бойовий побратим захоче на якийсь час пристати в прийми? А за Одаркою не пропаде, вона зуміє щедро віддячити.
– На Дармограїху де не глянь, – розхвалював я, –вона з усіх боків жінка: що спереду, Що ззаду. Здорова, як вода. Хоч і буває така, що не вступить нікому п’ятака, але ж і в обидві руки вміє набрати, аж сиплеться. Буде тобі так, як тому млинцеві, що в маслі катається з ранку до вечора. Довго не роздумуй, Дмитре, бо знайдуться ласі на Одарку.
– А знайдуться, – загадково всміхнулась господиня. – Вже й зараз крутяться всякі біля мене, як сміття в ополонці, вичікують, коли з Хомою розлучимось.
– І я не лопуцьком роблений, і я не з тих, що вміють лиш савити, грізно варварити та ще й сорочку сурганити, – став хвалитись бойовий побратим, розсівшись на покуті за столом. – Не впертюх, який не вступить ні кінному, ні пішому, а як приїду в гості, то галушкою не вдавлюсь. І не бовван похмурий, що сичем серед людей відбуває! Уже мені не до солі, коли грають на басолі!