– Він же тебе не вкрав, – кажу.
– Е-е, якби мене вкрав – не велика була б пропажа.
Полізла до ліжка, де в матраці гроші свої тримала, порпалась там, важко дихаючи, сопла, зітхала, подушки перевертала, ковдрою та простирадлом жбурляла, перину мало зубами не кусала, а коли обернулась до мене – й зовсім я не впізнав Одарки.
Та й як її можна було впізнати, якщо хвильку тому була жінкою при вроді та при здоров’ї, а тут обернулась на страшну мару, яка тільки вві сні може приснитись, а як присниться, то потім із тиждень заїкатимешся з переляку. Здається, і половини її не стало, тільки тінь од неї, тільки жива та тепла, пусти за вітром – і покотиться, мов сухий вербовий листок. Очі її погасли, немов зорі за хмарами, а найдивніше – посивіла, наче борошном її запорошило, наче снігом обвіяло.
– Одарко, – озиваюсь, – тобі гейби сім баб пошептало.
Дармограїха щось сказати силкується, та тільки ротом зіпає, мов риба на березі.
– Нема в тебе сили, – дивуюсь, – і на комарову ніжечку.
Зрештою, голос їй зашарудів у горлі, як гадючка в осінній зів’ялій траві:
– Через того ката я вже не молода й не зелена, як гарбуз у спасівку... Через того гультіпаку стала моя силка маленька, а жилка тоненька...
Голос їй подужчав, тепер уже бринів бадилиною на холодному вітрі:
– Це ж той гаспид хоче, щоб я не горіла, не боліла – зразу околіла...
І вже за якусь мить голос п зашумів, як вода в лотоках:
– Здирця той хоче, щоб я жила, мов без лою каганець!..
Великі й круглі, мов квасоля, сльози викотилися з очей. Дармограїха стала клясти – кляла горлом і грудьми, кляла очима й бровами, кляла сивими посіченими косами:
– А матері твоїй індик печений, волоцюго і пройдисвіте! А нехай тобі, іроде, повні груди здоров’я, щоб нікуди було й дихнути! Бодай тобі віку, як у кози хвіст, щоб тебе понесло по нетрях та по болотах, щоб тебе різачка попорізала, щоб ти за язик свій укусився!
Лаючи й проклинаючи, Дармограїха начебто знову ставала сама собою, до неї по крихті поверталося вроди і здоров’я, відступала примара передчасної старості.
– Кожному своя губа ближча, і пазуха ближча, й сорочка, але ж зазіхати на чуже, коли чуже стає за рідне!.. Чуже і пахне чужим, з чужого не зробиш свого, а він зробив!.. І це, Хомо, твій бойовий побратим? Значить, одного ви поля ягоди – він чорт, а ти біс: чорт чорний і думки його чорні, мов сажа, а біс рябенький, і діла його пранцюваті. А може, ви змовилися з ним?
Дармограїха хмарою підступала ближче, і ось-ось із її очей мала блиснути блискавка, а з губів гримнути грім.
– Зізнавайся, Хомо, що собака собаці хвоста не відкусить!
– Схаменись, Одарко, і скажи, що сталось? Чому від прокльонів аж ізгорбатіла?
– Не звивайся жвавіш гадюки, Хомо, не прикидайся святим та божим.
– Одарко, перестань мені по носі грати, що приключилось?
– А те приключилось, що твій бойовий побратим усі мої нетрудові заощадження викрав із матраца, хай би його грець спалив у діжі!
Значить, зумів-таки підвести нас під монастир, прикинувшись на хвильку совісним та щирим, дурнішим од попа!.. Усяких чудодіїв доводилось бачити на життєвій ниві, а щоб отакого, як мій колишній бойовий побратим Дмитро Волосюк, – то вперше!.. Але ж, здається, не підступав він до Дармограїшиного ліжка, не порпався там, адже я в хаті не зоставляв самого, вгледів би. А чи в мене голова ялова або ж треба вставити третю клепку в дотепну, щоб допетрати пригоду-придибенцію.
– Хомо, не витріщайся козлом на нові ворота, а щось роби!
– Може, в сільраду заявити?
– А коли сільрада зловить його, відбере гроші й спитає, якою працею назбирала таку суму?
От би мені зараз оту ясновидющість, коли я, дякуючи волоським горіхам, через стіни бачив, розумів мову пташки, зерна і стеблини, навіч бачив не тільки видиме, а й потаємне людське життя! Але ж уміння моє димом пішло, злинуло, як березневий сніг. Бо сам захотів, щоб хруснуло, як горіх, і шуснуло, як у міх...
– Може, й гарно, – кажу, – що гроші твої пропали, мов сіль у воді?
– Бовкнув – мов камінь у воду, – попрікнула Дармограїха. – Де ж це видано, щоб доброю волею злодіям потакати?
– Я не за злодіїв, Одарко... Я за те, що гроші – наче ярмо твоє на шиї. Не гроші при тобі, а ти при грошах, чи є тяжча неволя? То й гаразд, що розтеклося добро, як слина по воді, тепер ти вільна.