Любить-бо моя Мартоха гріти зуби на сонці, якби могла, то свою балачку сороці на хвості пов’язала б, щоб сорока розносила.
– Ти, Мартохо, знаєш, що в людей і в горшках кипить.
– Мені, Хомо, з уст, а тобі за пазуху шусть!
– Таким ціпом, Мартохо, тільки чортам тютюн молотити.
– Кажи чортзна-що, аби даром пара з рота не йшла!
– Нащо нам музики, Мартохо, коли в нас довгі язики! Отакого б язика та на підошви.
– Верзи, верзице, поки верзеться.
Правда ж, добре балакати з моєю Мартохою? Але не був би я Хомою Прищепою, якби піддався своїй жінці на поталу, якби вона могла мої мізки закрутити, якби могла порядкувати моїми клепками в голові так, як порядкує горщиками в печі. Язик – то налигач, яким налигують корову чи телицю, і хоч ні в кого немає такого налигача, як у моєї Мартохи, все ж я завжди зоставався неналиганим, кум королю і сват самому міністру.
Гой, Мартоха! Якось пішла до молодиці на сусідній куток позичити глечик молока, вцідили їй свіжого, з-під корови вранці, а поки повернулась Мартоха додому ввечері, то молоко в глечику скисло – бо треба ж було по дорозі кожного здибати, кожного язиком своїм зачепити, набалакати-наговорити-натеревенити-намолоти сім мішків гречаного Гаврила!
VI. ПОДАРУНКИ ЗА ДНІПРОМ БЕЗ ШТАНІВ ХОДЯТЬ
Отож, про Мартошині борги та позички.
Хай би з себе ще позичала яку кофтину чи куфайчину, запаску чи блузку, хромові чоботи чи червоні гумові калоші. Хай би з себе не жаліла тернової чи вовняної хустки, намиста чи ковтків дівоцьких своїх у вуха. А то ж не втримувалась, щоб моє кому-небудь із сусідів чи родичів не подарувати. Шукаю, колись давно було, свого кисета – із зеленого шовку, заполоччю вишитого, – а кисета нема, позичила Мартоха колгоспному конюхові, що солому привіз під нашу хату з поля. Мав я стару, ще з війни принесену, шапку, в цій шапці чи біля гною крутився на короварні, чи по жом їздив на цукрозавод у Велике Вербче, – і десь запропастилась шапка, потім угледів на чередникові, що теличку нашу випасав. Так само й галіфе моє міліцейське синє з нашитими на колінах і на сідниці латками (галіфе Мартоха виміняла була за яйця на районному ярмарку) раптом опинилось на яблунівському нашому мельникові, бо треба було віддячити за якусь послугу.
– Мартохо, – казав своїй жінці, – подарунки за Дніпром без штанів ходять.
– Краще дарувати, ніж брати, – не лізла по слово за пазуху.
– Але ж ти любиш позичати й глину з половини, – дорікав.
– Дарують, небоже, що самим негоже, – вдавалась Мартоха до філософії. –Знаєш же добре: беріть, свате, бо все одно свиням викидати.
Але долі своєї й конем не об’їдеш: як кого схоче – на ноги поставить, а кого з ніг звалить. Якось Мартоха почала так лащитись, так догоджати, як ото здатний лиш лисом підшитий і псом підбитий. Ну така вже добра, що ледве в пазуху не вскоче.
– Що тобі, Мартохо, треба? – питаю. – Чого вертишся, як чорт у баклазі?
– А хіба я завжди не верчусь перед тобою, як сорока на тину? Хіба не стелюсь перед тобою, мов перекотиполе?
– Не завжди сорокою і не завжди перекотиполем. Буває, що коло носа в’єшся, а в руки не даєшся.
– Ой Хомонько-дукачику! Ой Хомонько-карбованцю! Та хіба вже я така слизька, що обома не вдержиш? Ти ж бо хитрий, можеш, мов лисиця, хвостом накритись.
– Та говори, що треба.
– Ха-ха-ха! – сміється Мартоха, світить мені очима, наче свічки ставить – тільки не перед богом, а перед чортом. – Добра тобі хочу.
– Якого добра? Чи не отого добра, від якого шукають
другого добра?
– Одарку Дармограїху знаєш?
– Оце ота хитра, мов щука, та все ж таки не з’їсть йоржа з хвоста?
– Вона, Хомонько! Снить, а кури бачить. Дуже мене просила за тебе.
– Просила?
– Просила, умовляла, золоті гори обіцяла. Щоб я тебе позичила їй на літо й осінь, на якогось півроку.
Очі мої полізли на лоба – як в отого чортополоха, що з телячим хвостом надумав у вовки сунутись.
– Як то позичила? Чи я підрешіток, щоб позичати? Чи я залізний гак, щоб витягнути відро, яке впало в криницю? Мартохо, схаменись, бо ти вже так допозичалась, наче тебе дурний старорежимний піп хрестив, тільки намарне в воду не впустив.
– Не дурна я і в дурного не зимувала, Хомонько, – горнеться до грудей і шепоче, мов раки в торбі. – Не насправді ж позичити, а про людське око.
– Тому й шепчеш у своїй хаті, щоб тебе на сусідському кутку не почули?
– Не дивись на мене, Хомонько, мов собака на висівки... Трохи поживеш у Одарки Дармограїхи, тебе не убуде, а в нашій хаті прибуде.
– А що прибуде, коли я убуду?
Мартоха, бачу, й далі хитрує, мов дідько в греблі.
– Телятко за тебе обіцяла від своєї корови. А ти ж бо знаєш, яка в Дармограїхи корова – молоко дає, мов сметану, а годувати можна хоч остюками, однаково доїтиметься.
– Та нащо я їй здався, що хочеш позичити?
– Бо знає базари, магазини й нетрудові доходи, то прискіпуються. А так вона тепер усім казатиме, що живе твоїм коштом, твоїми заробітками, – від неї й відскочать причіпки, мов сухий горох од стіни, Одарка й далі внаджуватиметься в горох, а не в сочевицю.
– Я ще ніколи, Мартохо, не був позиченим чоловіком, то й не відаю, як то позичені чоловіки живуть із тими жінками, що їх позичили, – скрушно чухаю свою чуприну. – Значить, пристати в прийми до Одарки тільки про людське око, а з тобою й далі жити не про людське? Легше, мабуть, навчитись орати клепкою...
– Не тільки навчишся клепкою орати, а й товкачем хліб різати, а й ступою латки до штанів пришивати.
– Але ж позиченого три годи назад ждуть.
– Хомонько, думаю, за ту телицю три годи забагато, а так – на осінь та зиму. Якось перебудеш позиченим.
– Дурний дає, а розумний бере.
– Хто зразу дав, той два рази дав.
І, бачу, якщо не вговорила Мартоха, то вговорить. Бо хіба ж мені не знати, що в чужу жінку чорт ложку меду кладе, тому до неї й липнуть? І хоч я вже немолодий собака, а в мене теж дригаються жили, та й недарма кажуть, що в старій печі дідько теж топить. В чужу гречку завжди кортить ускочити, а тут сама гречка до тебе напрошується, і ту гречку звати Одаркою Дармограїхою – не з останніх вона молодиць у нашій Яблунівці!
Мартоха з моїх очей вичитала, що вже ладен пристати на її вмовляння, ладен піти на собачу стежку, і давай підхвалювати Одарку Дармограїху:
– Вона в кропиві шлюб брала, буде тобі в неї так, мов щодня кутя чи Великдень. Сьогодні – кутя, завтра – Великдень, і ні одного тобі дня посту.
– Хіба інших, Мартохо, у Яблунівці нема, – питаю, – що захотіли б її куті і в будень, і в свято? Чого накинула оком на мене?
– Бо хто ще так позичає, Хомонько, як я? Хіба ще є в селі такі, як я, що зичать кожному добра, а собі зла? Та вони тобі й пустої дірки не дадуть! Ходила Одарка Дармограїха по хатах, просила теж позичити на якийсь час, та їм шкода лою – світять водою.
– До кого ж вона ходила? –цікаво мені почути.
– До Нінки Шарпачки, просила дати Шарпака, але Нінка пообіцяла дати їй за царя Митрохи, як буде людей трохи.
– Як бабак свисне -– тоді бачитиме Шарпака.
– То крутнулась до Ганки Вовчихи, канючила Вовка...
– Теж за теличку?
– За теличку, Хомонько!.. Але ж у Ганки й льоду на водохреща не вициганиш... Хіба що за царя Тимка, як стане земля тонка.
– Добре приспічило чоловіка, раз стільки гасала.
– Так то ж не так для себе, як для сільради... Одарка Дармограїха і до Векли Шпаркої ходила, та Векла винна їй сотню грошей, просила взамін за гроші старого Данила Шпаркого, вмовила Веклу, бо хоч і чортові думки, а слова в неї з маслечком, і так вихваляла Веклу – і що чепуруха, і що господиня. А що? Сам Данило не захотів! Якби ж, каже, якась молодша позичала, то згодився б. Сімнадцятий, бач, йому кортить! А ми, Хомонько, з тобою не такі, я не скупа, а що вже ти щирий!