А й молодь довкола давала лиха каблукам, закаблукам і передам. Хіба їм багато треба? Вип’є дві неповні, а третю недолиту, ліктем закусить, рукавом витреться – і вже язик у нього в роті скаче іі січе, мов град по шибці, і вже йому ноги біснуються у польці-тропотянці, наче в грішної душі перед судним днем. А молода дівка, що й без браги хмільна, таку весільну веремію бачачи, займеться від чужого завзяття, шал терпкий прониже її гінке тополине тіло, мов блискавка, – і вже, дивися, та блискавка скаженим життям живе в єстві її, вже палить її – й не спалює, вже солодкими корчами корчить її стан!
Тут і молодий із молодою на музику духового оркестру вийшли з хати – наречена в білому шумовинні фати, як водиться, а жених у чорному костюмі, мов грак у весняній борозні. Танцювальний вогонь пригас, наче рясною зливою залитий, хоч духовий оркестр і вшкварив шпаркіше. По вже прижухлій траві, по опалому вишневому та багряному листю пустились у танок молода з молодим. І навіть я, підтоптаний (отакий, що якби зараз оженився, то забувся б і пішов у солому спати), задивився на них.
І, горенько моє, краще б я не об'їдався волоськими горіхами, краще б не звідав ніколи сили своєї ясновидющої, а завжди зоставався у колгоспі «Барвінок» старшим куди пошлють, до того ж позиченим Одарці Дармограїсі за телицю!..
Бо за плечима в жениха, що добився до нашої Яблунівки аж із Сухолужжя, мерехтіла, ткана з срібних волоконець бабиного літа, химерна хатинка. І добре, якби в тій хатинці побачилось мені оце весілля, весільчани, хлопці з духового оркестру, що з однаковою майстерністю грають на весіллях і на похоронах, якби мені в тій хатці зараз побачилась Катря-наречена, що сяяла закоханістю, й щоки її, наче пелюстки ружі, палахкотіли рум’янцями. А то ж ні, а то ж зовсім інше відкрилось мені...
Зграбненька станом, схожа чимось на волошку в житі, з похватистими руками, сиділа за столом міської квартири молода дівчина-мати й годувала з ложечки хлопченя. А воно ж, видно, вродилось неньці на вовчі сльози: руками пацає, ногами хвицає, кочевряжиться, випендрюється, а язичок белькотить у роті, мов чорт у болоті. Мати й так, мати й сяк до дитини, припрошує до обіду, а воно ж таке норовливе й лихе, мов неоперений когутик, що й на батьковому смітнику воєвода!
Молода, в щасті та в радості, танцювала з женихом, а я приглядався до того, чого ніхто не бачив, – до химерної хатки, яка сяяла за плечима в хвацького молодика з Сухолужжя, що, либонь, уміє й дідькові очі прошити, коли вподобала його така дівчина, як дочка голови нашої артілі Катря. А в химерній хатці тим часом (чи то пак у поменшеній міській квартирі) вередливому дитинчаті, мабуть, того бажалося, чого дома не малося, бо бридилось проти страви в ложечці, мов кіт салом.
І було воно, те хлопченятко однорічне, і пампушечкою лобика, і вареничками вушок, і макогончиком носа, і плескачиком підборіддя, і паляничками щічок, і квасолинками очей, і кавалочками губок краплина в краплину схоже на свого батька, себто на жениха із Сухолужжя! Бо якби не на нього було схоже, то чого б ото зараз кочевряжилося за його плечима в химерній хатці, таємницю якої міг бачити тільки я.
Ну, Хомо, чи не пощастило тобі побачити ялові гуси, що на псарню літають і потроху молока носять?
Ну, Хомо, довідався таке, що ні пришить, ні прилатати!
Так-таки, Хомо: сирено, маслено – корова ожеребилась!
А бодай мене курка вбрикнула, а рак урачив, ніж я діждався такої несосвітенної дивини сподобитися...
Зло – зненацька, знагла! – загриміло в моєму тілі, мов залізна бочка, що котиться з кремінної гори. А злий чоловік зліший од вовка, в нього від злості болять кості, на що гляне – те блідне. Й під моїм поглядом поблід батько молодої, циган циганом, Михайло Григорович Дим, і хлопці з духового оркестру сполотніли, жовті грушки на гіллі стали попелястими, й синє небо над Яблунівкою посизіло, мов крило голуба.
Молоду запросив до танцю весільний староста, виряджений у стрічки та квіти, а мене якась нечиста сила повела прямісінько до жениха, і ця нечиста сила прохрипіла моїми губами:
– Давай одійдемо та поговоримо!
Його очі стали такі моторні, наче ось-ось зірвуться й на пожежу побіжать.
– Ти чуєш чи не чуєш?
Нижня губа йому сіпнулася туди-сюди, як жінка, що бігає без солі.
– Тобі вуха замурувало?
Язик йому безмовно рвонувся з рота, мов собака на ретязі, й назад заховався.
Бачачи, що я молодого за барки беру, що молодий не знає, як від мене боронитися, наспіли парубки, родичі молодої та молодого, розгніваний голова колгоспу Дим підоспів і гуртом одтрутили мене від жениха, та ще руки назад викрутили, що й дуба так не змогли б скрутити. Й мене, Хому Прищепу, – єдиного на все весілля, що хотів постояти за честь молодої! – з ганьбою стали спроваджувати геть із саду, з танців, із весілля. І найкривдніше – відлучали від дармової весільної чарки-безтарки, від горілочки-дівочки, від вина-говоруна, від пивця-молодця...
Мене, Хому Прищепу, ясновидющого, у корінь зрющого, у розумі всемогущого! За моє добро – кадук же мені в ребро. Ну, як тут розкажеш Катрі, що не за пройдисвіта їй оддаватись треба, що гідна така дівчина чоловіка, який зможе для неї зорі з неба діставати, який не дасть собі на носі грати, якого й куля не візьме. А як розтолкувати Михайлові Григороничу Диму, що родичається з дідьком, який уже давно грає в свою погану дудку, що зять його завтрашній такий ласий, як попівна заміж, що пускає в хату приблудну псяку, від якої не гоже сподіватись на дяку.
– Одпустіть, хлопці! – вивертаюсь із дебелих рук. – Я ж тільки погомоніти хочу...
– Не шелестіть, дядьку, мов віник по хаті! – регочуть.
– З женихом тільки двома словами перемовитись...
– Дядьку, аж на третій яр чути ваш базар!
– Може, я щастя хочу для молодої...
– Співаєте добре, а перестанете – ще краще! – регочуть і до воріт тягнуть. – Та ви, дядьку, і маму свою пропили б!
– Та не впився я, бо душа міру знає...
– Ага, ваша душа міру знає – надудлиться донесхочу, а потім лежить і барложиться. Залили собі очі, то гетьте за ворота, ген там поза машинами й оріть носом на здоров’я, а людям свято не перебаранчайте!
Й чи турнули щиро, чи сам зашкопертався, а тільки, порачкувавши ступінь-два, сидів я вже біля окоренка тополі. На узбіччі дороги, спиною опершись об стовбур, роззирався на осінню Яблунівку, вродливу, мов молодиця уповні літ, і така мене брала досада – хоч вовком вий, хоч скачи гопки, хоч на небо дерися!
Шолудивий песик, у реп’яхах та павутинні, з розумними, як у царя Соломона, очима всівся неподалік па спориші, молотив хвостиком, збиваючи догори куряву. І так мені закортіло побалакати бодай із собачкою – мов у петрівку льоду забаглось! І ще не встиг я розтулити рота, як цуцик дивно так позіхнув, клацнувши гостренькими перлами зубів, війнув полум’янистим язиком і проказав:
– Гав-гав! Не потурайте, Хомо Хомовичу, журбі! Гав-гав! Журба вас ножем під серце, а ви їй під ніс перцю!
Душа моя так і зайшлася з утіхи від тієї собачої приязні. Кажу:
– Що той чоловік у бога за звір – не знаю!
– Гав-гав – згоджується шолудивий співбесідник, який
мені вже тепер не таким і шолудивим здається. – Не бійся собаки, як говориться між собаками, бо хазяїн на прив’язі!
– Й коли вже люди порозуміються між собою!
– Гав-гав! Як бабак свисне, – гомонить зі мною цуцик.
– І щоб справедливі були одне з одним...
– Гав-гав! Як сова світ уздрить!
– І щоб не обманювали одне одного...
– Гав-гав! І оді, як сорока побіліє!
– І щоб жили по щирості й по честі...
– Гав-гав! Як свиня на небо гляне!
– І щоб не ворогували, а тільки товаришували й сповідали закони дружби.
– Гав-гав! Не було в зайця хвоста і не буде...
З садка долинула весільна музика, а що я сидів під тополею, то ноги мої, поряд лежачи, не могли, окаянні, зостатись у спокої. Гемонська сила музики вселилась у жижки, зворохобила їх – і ноги мої самі стали соватись по спориші і туди-сюди, а то й угору підлітали, наче з перелітними тихими поривались до вирію.