– Хе, позеленів Хома, як моріг, – додав Петро Кандиба.
– Хи, посинів Хома, як курячий пуп, – увернув Максим Діхтяр.
Тоді язик мій, ворог і друг мій, поперся вперед, як віл на рогатину:
– Чого ви косуєте на мене, як середа на п’ятницю? Грень індиком надувся, Кандиба гірше сирої кваші дметься, а від фізії Діхтяря й молоко може скиснути аж на колгоспній фермі.
– О, вишкріб мову, як дяк панахиду...
– О, язиком молотить, як по шиї пиляє...
– О, словом керує, мов балагула добрий...
– Чого оце ви такі, наче впились бідою, а похмелилися сльозою?–став я в’їдатись, мов свиня в молот. – Ваша одвага повинна мед пити, а не сльози лити.
– А він правий, мов кочерга...
– Еге ж, правий, як вірьовка в мішку...
– Так, правий, як вуж у калачику...
Якби ж то я знав їх за дурносміхів, що зуби щирять, немов печене порося, а то ж ні, всі троє спокійні й статечні, знають, що по сміху плач наступає. То чому ж вони подерев’яніли, почманіли, потетеріли – і все, як то кажуть, кривлять писки біля чужої миски? Та й кожен язика розпустив, мов стара баба підтичку. Злістю закипівши, сліпим гнівом підстьобнутий, звівся за столом і сказав:
– Звісно, живому чоловікові ніхто не вгодить, а тим більше такому, що хоче до чиряків та ще й до болячки. Та спробую вам догодити. – І, склавши комбінацію із трьох пальців, мовив:
– Греню, оця дуля тобі!.. Кандибо, ця тобі!.. А ця тобі, Діхтярю!
Здоровий, як сторчма поставлене дишло від воза, конюх Максим Грень схопився з-за столу – й тільки п'яти мої побачив, які в мене завжди намазані салом. Прудко, мов ласочка, я бігав кругом Христиної хати, а важенний, мов битюг, конюх гупотів слідом і ревів у ієрихонську трубу своєї горлянки:
– Хомо, стій! Хомо, стій, менше дам! Хомо, стій, матимеш менше духопеликів!
Я мов ошпарений бігав кругом хати, попереду себе гордо несучи дулю.
– Хомо, стій! – ревів конюх, мов поранений звір. – Дай помацати, чуєш!
– Що помацати? – вирвався клекіт із моїх грудей.
– Дулю дай помацати!..
– Еге, тобі тільки дай!
– Тільки помацаю, чуєш!
– Еге, набалакаєш... сім мішків... гречаної вовни...
– Я такий, що поки не помацаю, то не повірю!
– Говори, Греню, говори...
– Ти знаєш, я сім разів одміряю, а лиш раз одріжу!.. Чуєш, дай помацаю!
– Не дам, бо ти дулю разом зі мною з’їси.
– А раз не даєш помацати, Хомо, то, вважай, твоєї дулі й не було. Не дуля, вважай, а окозамилювання. Вважай, наче липовий звіт бухгалтерії.
Захорканий, у милі, з божевільно викоченими очима, схожими на черепахові мушлі, конюх усівся за столом під повіткою з одного краю, а я, про всяк випадок сховавши до кишені дулю, всівся за столом навпроти.
– Хай вам жаба, так добре ви бігаєте, хлопці, – похвалив лавочник Кандиба.
– Ай справді, хай вам прасунок, так гасаєте, – похвалив і механізатор Діхтяр.
Вони, либонь, мої дулі проковтнули мовчки, а тепер заїдали помідорами й загризали цибулею. Горілка сама – як відьма в комині – булькнула в склянки. Відсапуючись, Грень сказав:
– Будеш знати, Хомо, почому коряк вітру!
– Отож-бо й воно, – відказую, – що кому змололось, а тобі скрутилось... А всім вам скажу: нещасні ви втрьох. Хіба не бачу, що прийшли до Христі женихатись – і тут побуцались лобами?
– Ти, Хомо, так бачиш, як сова вночі, – муркнув лавочник Кандиба, а в самого заячі губи засіпалися-завовтузилися, наче трясця їх почала трясти.
– І не крутіть носами, хлопці, бо Христя нікому з вас не дістанеться.
– Чи не тобі часом випаде цей виграш на облігацію? – весело спалахнули вогнисті перчини губ у механізатора Діхтяря.
Бачили б ви, як трійко яблунівських богатирів реготало! Обличчя в Греня ходило ходором, наче то кипіла й двиготіла смола в казані, й над тією чорною смолою двома сполоханими грішними душами нестямлено билось двоє очей. Обличчя Кандиби нагадувало банячок із киплячим молоком, яке ось-ось має збігти за вінця й розіллятись. Тоді обличчя спорожніє, нагадуватиме пустелю, над якою двома напівживими горобчиками домліватимуть очі. Обличчя Діхтяря в сміхові нагадувало бодню з бражкою, й навіть шпаркий хмільний дух ішов од нього, і той дух ударяв у ніздрі міцним градусом.
Переждавши їхній регіт, я задивився на них пильнопильно, мов кіт на каганець.
– Бо нікудишні з вас женихи! Тепер Христя з дитиною – мов колгоспна мати божа з немовлям, а ви подивіться на себе. Та за пучок таких на базарі в неділю п’ятак дають!
– Чого ти в очі лізеш, мов оса? – хекнув конюх, що й досі сидів у милі. – Чи не ти кращий від нас? Га за тебе, Хомо, й ламаного шеляга не дадуть у будній день. А й теж по собачій стежці прибіг під Христину хату.
– Навіщо марно язиками батожити, величаючись і нахваляючись? Хто в кмітливості, спритності і розумі візьме гору – той і переможець. Бо навкулачки – хіба то діло? І кілком із-за рогу теж не діло.
– Що ж ти радиш, Хомо? – питають, досадливо почухуючи потилиці.
– Купу піску біля воріт бачите?
– Бачимо, – кивають головами, наче коні у спасівку. – То й що?
– Давайте спробуємо, хто більше накрутить мотузків із піску.
Взявся крутити мотузок із піску Максим Грень – уже так старається, аж жили на лобі випинаються, уже так дметься, аж мало яка жила не ввірветься. В старанні очі під лоба запускає, мов паперових зміїв під хмари. А що? А те, що пісок йому між пальців дзюркотить, мов вода, ллється струмками на землю.
Потім лавочник Кандиба заячу свою силу показував, пісок у тугий мотузок зав’язував. Піт Кандибу поймав, страх аж до печінок проймав, бо клятий пісок – не клоччя чи якесь інше потороччя, з котрого, звісно, не в’язавсь ні мотузок, ні шнурок.
Механізатор Максим Діхтяр на долоні плюнув, пригорщі в пісок засунув, і з найглибшого глибу, наче найчарівнішу рибу, ловив пісок найвогкішого штибу. Далі крутим горбом став, пісок у жменях зім’яв, напружився, натужився, – і, либонь, уже б той мотузок і зсукав, та тільки і йому пісок поміж пальців задзюрчав. посотався, і вже скоро наврипливий яблунівський механізатор ні з чим і зостався.
– Ще вилами по воді писано, чи й тобі вдасться, Хомо, – буркнув червоними своїми перцями.
– Ну, хлопці, дивіться, як беруть вола за роги!
І припав по тих словах я до піску, мов муха до меду. Кожна піщинка в моїх долонях заспівала, а не стогоном застогнала, кожна піщинка душу мені відкрила, й душа та до мене солодко заговорила. Далі піщинка з піщинкою обнялася, міцно злилася, – і скоро з моїх рук почав сотатися мотузок. Спершу маленький, з овечу ріпичку, далі більший, із собаче мотовило, далі ще довший – із кінську мітлу.
У лавочника, механізатора і конюха очі стали дурні-дурнісінькі від здивування. Поклавши своє перше мотузяччя на траві біля воріт, я без передиху взявся ще одну вірьовку сукати з піску – і з найліпшого прядива таку, може, не вдалося б вигадати. А розпалившись, я ще один мотузочок зліпив – і був же він такий тоненький та міцний, що, приладнавши гачка, на таку снасть і сома можна було б упіймати!
– Хм, – багатозначно сказав Максим Грень. – Для дурня ні гори, ні низу.
– Кгм, – хитро примружився Петро Кандиба. – Дурень і м’яло вломить.
– М-м-м, – непевно промурчав Максим Діхтяр. – Кождий блазень своїм строєм... А тільки куди такі мотузки годні, де знадобляться?
– Скрізь знадобляться, – кажу, радий, що втер їм носа. – І вдома на хазяйстві.
– І в колгоспі?
– І в колгоспі, чого ж. А також згодилися б для розумних голів на оті посторонки, які не повинні зсовуватись.
– М’ясом хвалиться, а воно і юшки не їло, – вдався до кпинів конюх.
– Ще погана дівка так уміє себе похвалити, – отямившись, глузував лавочник.
– На гривеник роботи, а на карбованець крику, – оговтавшись, осудив механізатор.
Що ти скажеш таким? Плюнеш в обличчя – вони витруться, наче то божа роса. Ну, гаразд, міркую, побачимо, у чийого козеняти хвіст куціший. Яблунівські – з гордого поріддя, ніколи в поразці не квапляться зізнатись, але ж бо і я сам яблунівський!