– Бачите оцю гайку? – питаю, знайшовши на подвір'ї іржаву гайку, що, либонь, пролежала у лопухах не одну зиму. – Ось візьми, лишень, Греню, й посади в землю.
– Хіба це картоплина, щоб садити? – басує той підозріливими очима. – Лепечеш, Хомо, казна-що.
Проте, сплюнувши спересердя, гайку таки встромив у скопану землю під вишнею.
– Тепер витягуй назад, – кажу.
Максим Грень витягнув гайку з землі, крутить у руках, питає:
– Чого посміхаєшся, Хомо? Ото роззявив пащу, що з колесами їдь – не зачепишся!
– Тепер ти, Кандибо, посади гайку в землю.
Лавочник (а він такий ловкач, що без вогню пече, без ножа ріже!) слухняно встромив гайку в землю, долонею згори поплескав, поплював і мало що хресне знамення не сотворив.
А коли за моїм наказом діставав, то очі так і горіли у сподіванні чуда! Але замість чуда лежала на його пухких долонях та сама іржава гайка.
– Ти, Хомо, наговорив такого, що і в шапку не позбираєш...
Звісно, краще, ніж Максим Діхтяр, наш яблунівський механізатор, ніхто б у землю гайку не посадив. Запихав її, мов артист, бо мабуть, замислив якесь жартівливе ошуканство. Та хоч би яке ошуканство замислив, гайка, витягнута з землі, зосталась тією самою іржавою гайкою, хоч стій, хоч падай!
– Я чесний трудяга, – сказав, скривившись кисло. – Я не вмію перескочити там, де не можна перелізти. Не вмію так, щоб хитромудро та невеликим коштом.
Тепер усі троє дивились на мене як на пронозу, що й у мишачу дірку пролізе. Взяв я гайку (пахла вогким ґрунтом та іржею) і, поколупавши нігтем, поглянув через дрібне її горлечко в чисте осіннє небо. Далі, присівши навпочіпки, вказівними пальцями обох рук застромив гайку в пухку землю.
– Ось так, хлопці, – кажу не без натяку. – Щастя має ноги, біда має роги.
А вони, понадимавшись, мов кажани, в один голос забубоніли:
– Уже йому як везе, то везе!
– На нього доля робить, як трактор!
– Хома не купував лою, а купив собі долю!
Щебечіть, думаю, та витьохкуйте. Побачимо, якої ви через хвильку заспіваєте, женихи яблунівські, залицяльники, джиґуни, а трясця вашій матері! Узяв біля тину забутого заступця, копнув землю там, де недавно посадив гайку, вивернув.
– Ох! – зітхнуло троє грудей ковальським міхом.
Вдруге вивернув землю так, як вивертають, копаючи картоплю.
– Ех! – знову ухнув ковальський міх.
Втретє копнув корча, щоб, бодай, нічого не зосталось у землі.
– Ух! – рвалося дружне сопіння з ковальського міха.
І ще б йому не рватись, тому сапкому сопінню, коли заступцем я викопав із землі не просто іржаву гайку, а зовсім іржаву гайку, геть сточену, геть струпішілу, що від неї мало порохно не зосталось: такою буває на осінь змертвіла картоплина, яку навесні посадили в корч тугою, всіяною вічками паростків бульбиною. Зате за першим, другим і третім разами я викопав із землі не клубні, зовсім ні, а змащені мастилом, до якого поналипали горошинки ґрунту, зі свіжою заводською окалиною, темноребрі, тьмаво блискучі гайки. Гайки були одна в одну, завбільшки з праматір-гайку, вони рясним сузір’ям лежали під стовбурцем вишеньки. Як могло б лежати рясне сузір’я молодої картоплі.
Знаєте, які поставали оці яблунівські женихи, що надумали глузувати з мене? З лиця конюх Максим Грень став не те що ні риба ні м’ясо, а якесь казна-що, яке і в раки не годилось. Заячий ніс у лавочиика Петра Кандиби й зовсім у химерію вдарився, що, як мовиться, ні до чобота закаблук, ні до черевика рант. А Максим Діхтяр – прославлений яблунівський механізатор, окраса тракторної бригади, то й зовсім став ні богу свічка ні чорту рогачилно.
– Запчастини, – сказав нарешті Максим Діхтяр. –Де ти, Хомо, такого дефіциту нагріб, ще й у землю зарив од людського ока? Може, ти МТС пограбував?
– Чи РТС? – оговтався і лавочник.
– Чи «Сільгосптехніку»? – знайшовся і конюх.
– Може, тут у тебе зарито колінвали, муфти, шарикопідшипники та інше добро, що в сезон так і горить на машинах? – допитувався вражений Максим Діхтяр, крутячи в руках викопані з землі новенькі гайки.
– Хлопці, бачу, що вас ні пришити, ні приліпити, а ви ще надумали тягатися зі мною! Та ваші речі – ні до ладу ні до прикладу.
– Зізнавайся, Хомо, сам, бо й голові колгоспу скажемо, й у районну міліцію подзвонимо самому начальнику райвідділу товаришеві Венеційському, – насідали з мокрим рядном.
– Хлопці, я ж хотів тільки доказати вам!..
– Накрав, може, по деталях – і зарив у землю цілісінький трактор.
– Хлопці, я ж по-чесному змагався з вами!..
– А то й украдений комбайн десь у землі гниє в тебе, Хомо, коли у нашому колгоспі такий голод на запчастини.
– Хлопці, як на духу кажу вам, що одвіку не крав і не крастиму!
– Ну, гаразд, – морщачи чоло, міркував здивований Максим Діхтяр, – ще ти мотузки з піску сучиш. Сучи, коли вмієш, мотузок – і є мотузок. Але запчастини!.. Коли треба, їх удень із вогнем не знайдеш, а ти заступом горнеш із землі. Шкідник ти, Хомо, ось хто ти!
– А ще з жениханням до Христі пристає!
– Женишок знайшовся, матері його ковінька!
– Хлопці, повірте, – молився, – що я такий самий жених, як ви.
– Такий, та не такий, – похмуро правив своєї механізатор Максим Діхтяр, у самісіньке серце вражений новенькими гайками. – Ти, Хомо, пройдисвіт, а може, злодій. – Пом’яшкорив цупкими пальцями чуприну, знову повторив: – Ну, мотузки з піску – нехай, та й куди ті мотузки годні, але стільки запчастин – це шахрайство.
– Хлопці, та я зовсім не шахрай! І не розкрадач соціалістичної власності! Не думайте, що я лисом підшитий, а псом підбитий, що я в житті вмію тільки по кривому шляху їздити... Від хисту все йде в мене! Бо кому який хист послала доля...
– Ану берімо цього спритника гуртом і доставимо, куди слід.
Ну ось, я їх медом мащу, а вони однаково чортами смердять. І не встиг я отямитись, як утрьох схопили мене, що ні дихнути, ні руку випростати, – і в шестеро дужих рук за ворота несуть. Я їх, женихів Христиних, у чесному бою переміг, то вони реванш надумали взяти підозрами й ошуканством. Совісті у них – мов у шолудивого волосся, ніхто з них від сорому голову, як мовиться, решетом не накрив.
Гаразд, що за ворітьми заґавились вони – ось і вирвався з їхнього брану, а вирвавшись, дав такого дьору, що смуга лягла. Ну, думаю, продали вони псові очі, раз так. Але даремно ви, хлопці, з совками бігаєте, коли не ваше мелеться, ой, даремно! Зостануться ваші совки порожнісінькі, жодна пилиночка з чужого помолу вам не перепаде.
XXXIII. НАВЕЛИ СКАРБИ НА ГРІХ ТА Й ПОКИНУЛИ НА СМІХ
Одному кортить ріпи, другому гороху, а третьому хрону так хочеться, що мало криком не кричить. Одному сниться цукру кус, а соломи віз, другому верзеться ні сире, ні підпечене, а третьому не мариться ані юшка, ані петрушка. Одному подавай узвар на базар, а кутю став на покуттю, другому байдуже паска, аби порося, а третьому якщо й хрін – то все б ложкою.
І хоч говориться, що пес псові брат, але ж і братове не їднакі!
Я до того веду, що людина без химерії не живе, і та химерія вабить за собою людину, мов віхтик сіна, який ото чіпляють попереду осла па дишлі. Осел тягне повіз, бо сподівається сіно дістати, та чим дужче старається, тим прудкіш тікає приманка-зваба. Відміна між ослом і людиною та, що перед ослом чіпляють приманку, а людина й сама подеколи здатна перед собою почепити приманку і, в милі, захекана, змучена, все життя силкується наздогнати.
В Одарки Дармограїхи таким віхтиком сіна, такою приманкою завжди були гроші.
Я за пригодами не бігаю, пригоди самі за мною бігають, і саме наврипились вони тоді, як моя рідна жінка Мартоха за телицю позичила мене Одарці Дармограїсі. І, як то кажуть, чорт за чортом потягне, так і пригоди: одна пригода цупила за барки іншу, аби тільки мені спокою і передиху не було.
Ще давніше, відразу після потопу (не плутайте: не світового, а власне яблунівського), став я помічати, що з Одаркою Дармограїхою коїться щось. Раніше на базар збирається – наче Македонський на завоювання Персії, а з базару вертається додому – знову ж таки наче знаменитий полководець Македонський, що повоював Персію, загарбавши казкові багатства. А після потопу без видимоі охоти в район чи область не їде, все норовить зайву хвилинку в хаті чи біля хати повештатись.