Буває, як у приказці мовиться, що ти даєш йому вівса, а він дивиться на тебе, як на пса. Е-е ні, мій бойовий побратим був не з таких, він раз у раз кидався цілуватись, обіймаючи лещатами залізних рук, приказуючи:
– Е-е, Хомо, хоч і в літах з тобою, та такі слабкі, як мотуз учетверо. Пожили славно, а шкура наша й досі говорить, аж на сусідському кутку чути. І хоч пішки пройшли шляхами Європи, ноги збили на пухирі та мозолі криваві, а й досі жваві, мов чортяче кодло вночі. Моторні та швидкі до всякого діла, що нам і пуги не треба.
– Справді, хлопці, – похвалила Дармограїха. – І прудкі, як мотилі, і ходите мов на шурупах, і на льоту хапаєте все. Одним словом – трудоспособні, а мене хлібом не годуй, тільки дай хоч постояти біля трудоспособного, дай кахикнути до нього.
І Дармограїха – жвава, мов розворушканий мурашник, вертка, як миша в пастці, – повернулась до мене і, пекельним огнем очей палячи, кахикнула:
– Кахи! Кахи!
Далі обернулась до мого бойового побратима, обсипаючи з ніг до голови іскрами палкого сміху:
– Кахи! Кахи!
Як мовиться, що в серці вариться – те на лиці не таїться, а на лиці в Одарки Дармограїхи виказувалась любов. Любов до мене й до мого бойового побратима, якого вона, либонь, уподобала з першого погляду, хоч зовсім не іконописної вроди був той, зовсім навпаки. Але ж хто милий, той красен. Я ж бо теж грибок маслючок, який крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов, але доля не обділила ні химерною любов’ю рідної жінки Мартохи, ні ще химернішою любов’ю Одарки Дармограїхи!..
Десь опівночі постелились, повкладалися спати – я на лежанці, бойовий побратим на тапчані, а Одарка в ліжку. І хоч сон миліший батька-матері, і хоч очі ховалися в мішечки, а не спалось нікому: те крекче, те вовтузиться, а те зітхає тяжко, мовби його хороба лиха мордує. Зрештою, терпець у гостя обірвався, задзвенів струною:
– Хомо, ти ж бо знаєш, що ніч своє право має?
– Звісно, має, та хто спить – той не грішить.
– Правда, що більше спиш – менше грішиш, та йди вже до Одарки, бач, як зітхає.
– Справді зітхає, та чи не за тобою часом?
– За мною, може, через тиждень зітхатиме, як ти подасися до Мартохи, а зараз по тобі.
– Помиляєшся, Дмитре, може, по тобі все-таки, бо сильно вподобала!
Дармограїха ж ні пари з уст, заткала собі вуста мовчанням, лиш зітхає так трудно, що душа з розпуки рветься.
Треба якось рятувати молодицю, бо хоч жаль ваги не має, та може так Одарку висушити до ранку – тільки тінь од її дорідних розкошів зостанеться.
– Дмитре, – кажу благально, – журба гірша, як хвороба, то, бойовий побратиме, порятуй Одарку, вже ниньки пригорни її так, як збираєшся через тиждень пригортати.
– Хомо, – озивається бойовий побратим, – чого маю квапитись поперед батька в пекло, чому маю ганяти, як сірко в ярмарку? Може, такий верткий і моторний я Одарці й не сподобаюсь. От хай вийде твій строк через тиждень – тоді й підсиплюсь до неї.
– Але ж, Дмитре, вона вже зараз по тобі зітхає, не жде коли той тиждень мине. Хто біжить, друже, той і добіжиться. Не будь упертий, мов цап!
– Та й ти, Хомо, затявсь у волову шкуру.
– І чого ти, побратиме, ні тпру ні ну?
– Та й тобі, побратиме, хоч тюкай, а ти все своє.
Так ми сперечались опівночі, один другого посилаючи до Дармограїхи, що й далі тяжко зітхала, один другому вступаючи біля неї нагріте місце, і, либонь, так ніхто й не переміг би в цій боротьбі моєї гостинності з його чемністю і повагою. Як знагла Дармограїху вихором завихрило в ліжку, поставило примарою білою (бо в білій сорочці) посеред хати, й ця примара гуркнула голосом, наче громом із-за хмар.
– Чи не чули ви часом про отого ведмедя, якого тягли до меду – й урвали вуха, а як потім тягли від меду – то урвали хвіст?.. Кат вас, хлопці, розбере, чого ви розходились, що й хата тісна. Піду собі спати до сусідів, раз таке діло, а ви й далі чубтесь, гризіться, мов собаки за кістку!
– Одарко, ми ж добром та ладком, – кажу, – догодити хотіли тобі.
– Уже світатиме скоро, а він: догодити хотіли!.. Е-е, не заходитиму з дідьками в заклад.
І за мить здиміла з хати, повіялася досипати ніч у сусідів. А хріп би нас побрав, коли Дармограїху з її таки хати викурили!
– Дала нам цибульки під ніс понюхати, – зітхає мій бойовий побратим.
– Самі винуваті, їли б нас мухи! Чого воловодились? Таку жінку скривдили!
– Ай справді, причинні: і так і сяк, а все не так.
І раптом на тапчані, де лежав мій бойовий побратим Дмитро Волосюк, якась пташина тихесенько скрикнула раз і вдруге, сійнувши в мою душу шпарким морозцем. Далі та пташина озвалась голосніше, наче її мордувала нечиста сила.
– Ти плачеш? – здивувався я, Хома Прищепа, який нічому не дивується.
Запалив світло – й не впізнав гостя. Горе, яке тільки рака красить, скрутило зараз мого бойового побратима в три погибелі, сидів у розпачі, наче на березі моря, яке мусив переплисти в ночвах.
– Чого ти, Дмитре, такий, наче тобі чорний віл на ногу наступив?
– Ой, гад я, Хомо, – скрегоче зубами бойовий побратим і аж корчиться в корчах.
– Угамуйся, Дмитре, – прошу, – бо який же з тебе гад!
– А не гад, то бура сучка, що любить вовче м’ясо з лисячою підливою.
Ну, чули таке? Звівся з лежанки, обіймаю, заспокоюючи, а він відтручує мої руки, й лице його палає жовтим огнем, як осінній місяць ген у вікні над Яблунівкою.
– Не обнімай, Хомо, бо не знаєш, кого до серця горнеш!
– Як то не знаю? Стільки фронтів спільно пройшли, крові пролили, нужди звідали, перебалакали в перервах між боями, а ти верзеш казна-що: не знаю тебе!
– Не знаєш, – зубами скрипить, наче товчене скло перетирає. – Бо ти змію гримучу горнеш до грудей.
Ну, думаю, либонь, контужений на фронті, а тут іще перебрав на радощах – ось і зсунувся з глузду, збився з плигу, докотився до білої гарячки.
– Я, Хомо, такий пройдисвіт, що й мертвий із шибениці зірвусь. Думав ошукати й тебе, пошити в дурні, а не можу! – Мій бойовий побратим звівся на тапчані, вдарив себе кулаком у груди, аж кавкнуло. – Купив ти мене своєю щедрістю. Повіриш, ніхто ще мене так не приймав. О, ти навіть такої жінки, як Дармограїха, не пожалів!..
І завив із болю так, як ото виє голодний вовк у степу біля колгоспної кошари.
– Отямся, – бубонів я, – приступ скінчиться, ум із-за розуму назад повернеться.
– Вже повернувся, бо в мене совість прокинулася. Досі спала, а ти збудив! Тепер утямив, що батьком-матір’ю не хвались, а хвались честю. Так знай, Хомо, що ти зі мною на фронті не воював!
– Як то я не воював? – наче навідліг ударив мене. – Брешеш ти, чоловіче, мов собака на висівки. Воював! Ось поглянь тільки мої рани – й крижі побито під Вінницею, й груди посічено на Дніпрі, й ліва нога пошрамована під Дрезденом. То чого ж ти такі кулі одливаєш? І нагороди всякі маю, й документи до нагород. Ой Дмитре, десь ти глек чорної брехні назбирав, а прийшов сюди той глек розбити.
– Та воював ти, Хомо, і вдень, і вночі, і взимку, і навесні! – вирячився люто.
– Авжеж, воював, то навіщо плещеш, начебто ні?
– Я про те кажу, що ми вдвох ув одному взводі не воювали.
– То, може, хоч в одній роті?
– Навіть не в одному батальйоні!
– Може, в одній дивізії?
– Навіть не в одній армії!
– То звідки ж ти мене знаєш і мої бойові пригоди?
– А ваш яблунівський листоноша Федір Горбатюк розказав.
– А звідки ти листоношу знаєш?
– В автобусі познайомилися, він якраз повертався з району, от і розбалакались. Він і розказав про тебе і твої фронтові пригоди, про жінку рідну Мартоху та Одарку Дармограїху, про Христю з Хомком Хомовичем її, навіть про телицю.