– Ага, Хомовичем, – кажу вперто.
– Значить, сам не годен спромогтись на дитину, то хочеш крадене привласнити.
– Ти де раніше був, га? Чому не признавався батьком зразу? Тоді, коли документ оформлявся? Навіщо Христі життя збавив, га? А тепер, бач, від своєї ялової баби та надумав перекинутись до Христі, бо та з приплодом. Не віддам Хомка!
– Слухай, – побілівши мов крейда, сказав зоотехнік. – Хто в мені совість розбудив, що я надумав перед усією Яблунівкою батьком зголоситись, – ти чи не ти розбудив?
– Може, я розбудив, то що?
– А те, що совість мені не потрібна, раз ти так за Хомка Хомовича тримаєшся. Нащо мені совість без малого Хомка! Раз немає Хомка, то краще б я й далі зоставався безсовісним – отим, що любить у крадені черевики взуватись, не в свої штани вбиратись і в чужих санях їздити. Хомо! – скрикнув, і в голосі забриніло ридання. – Каюся в усьому содіяному – і в тому, що в Христину гречку скакав, і що пізно схаменувся, і що бабу свою дурив. У всьому каюся, тільки не стовбич на заваді, коли я знову хочу стати людиною. Сам винен, що розбудив совість, хай, може, й справді б, краще спала. Хочеш, на коліна впаду перед тобою? Хочеш, могорич ставитиму щодня?
– Горілка – всьому доброму злодійка, – сумно кажу, паче мені тепер тільки й ходу, що з мосту та в воду.
– Але зглянься, Хомо Хомовичу, бо мені – як отій сові: хоч пень об сову, хоч сова об пень, а все сові лихо. Адже душа в тебе не чорна, мов у слюсаря комбінезон, що його й милом не одмиєш. Адже око твоє не таке лихе, що від його погляду й дуб зів’яне. У тебе якщо на язиці мед, то й на думці мед, а не отрута.
– Правду кажеш, Трохиме Трохимовичу, що не вмію в очі світити, а позаочі болячки зичити, – згоджуюся з зоотехніком. Бо хоч він і любить мене, як вовк порося, а все ж таки кому не кортить добре слово почути про себе, нехай і лукаве.
– У нашому колгоспі «Барвінок» ти, Хомо Хомовичу, не брехач-деркач, що все дирчить, твоя правда ніколи не схожа на брехню, а чиста, мов сонце в небесах.
Ну, бачили такого? І знаю, що підлещується, з кривої рушниці стріляє, курзю-верзю кошелі плете, а однаково приємно, душа починає танути, мов віск.
– Ти, Хомо Хомовичу, правдоборець, ти такий добрий, що надійніший кам’яного мосту, твої добрі діла по Яблунівці шумно ходять і всім видзвонюють, як мідні дзвони.
Ну, чули такого? Знаю ж бо, що в зоотехніка нема правди на язиці й душу свою не кладе на долоні, що він правду скаже мені лиш тоді, як на той світ переставиться, – а душа й зовсім розтанула від підлещувань.
– Ти, Хомо Хомовичу, такий справедливий, що матиму за високу честь перед тобою стати на коліна!
І що б ви думали? Зоотехнік Невечеря, наче куль із борошном, тут-таки, в червоному кутку, бухнувся на коліна не перед старорежимним богом, а переді мною, старшим куди пошлють!
– Встань, Трохиме Трохимовичу, – беру зоотехніка за плечі.
– Ніколи! – схлипує.
– Встань, бо доярка якась зайде...
– Вік стоятиму на колінах. І сьогодні стоятиму, й завтра, й післязавтра!..
– Якби ж я Саваоф...
– Ти дужчий від Саваофа, бо в руках своїх тримаєш мою долю, а вона зараз у мене така, мов у тієї курки, що качата водить.
Скаржиться, що пішлось на лихо, а як поміркувати – на мене лихо та ще з лихом хмарою впало, коли ж воно перемелеться й добром стане, коли вже те лихо натанцюється донесхочу, коли вже пригоди-злигодні насміються по зав’язку? Ой лишенько, гомоню потай зі своїм лихом, поки зоотехнік на колінах стоїть, чи ще довго водитимеш мене на вірьовці, чи ще довго через тебе чухатимусь і там, де не свербить?
– Гаразд, Трохиме Трохимовичу, – кажу, вдаривши своїм лихом об землю, аж шибка забряжчала в червоному кутку, – зводься, не треба стояти. Раз у тебе прокинулася совість, то що ж удієш, із твого лиха втішатись негоже. Приставай у прийми до доярки Христі, всиновляй свого законного сина Хомка Хомовича.
– Не Хомовича, а Трохимовича, – звівся з колін зоотехнік. – Відтепер ми з тобою, як риба з водою. Колись і серця свого вколупну тобі, як тра буде.
– А тому, – кажу, – Хомович, а не Трохимович, що так записано в документах, а документи завірені печаткою. Отож, віддаю тобі Хомовича, а ти вже маєш шануватись, щоб я не передумав. Хомко повинен мати славного батька, який і виростить, і до розуму доведе. Тримайся Христі, хоч, може, ти їй так потрібен, як болячка на лоб, забудь і думати про чужу гречку, щоб та чужа гречка не стала тобі кісткою в горлі. Зі своєю бабою оформся через сільраду чи суд, через районного нотаріуса чи ще там як, а з дояркою Христею розпишись по-людському.
– А може, – питає зоотехнік, – і весілля справити, а тебе покликати весільним старостою? А я вже тебе пошаную і вклонюсь!
– Еге ж, кланяйтесь, голово з вухами, а потилиця сама схилиться!.. З мене такий весільний староста, як із кулика соловей. Та й не з руки мені йти на твоє весілля. Як мовиться: оце тобі, дідуню, наука – не ходи заміж за внуку. А що я тобі ще побажаю, Трохиме Трохимовичу? Навіть молодий місяць не всю ніч світить, а хай би ти світив Христі з вечора й до ранку, щоб були ви нерозлийводою, а в тій нерозлийводі вправно любую-милую рибку ловили, щоб була з вас парочка, як баран та ярочка.
– Спасибі на доброму слові, Хомо Хомовичу, й твердо обіцяю, що Христя в ліжко лягатиме не клята, а вставатиме добре м’ята, а ти вже в наші сімейні діла не встрявай, бо встрявати – однаково, що на кривому веретені прясти.
Ось якої згоди дійшли ми з зоотехніком Невечерею. Добре, що я не з ревнивих, добре, що за онучу не збили бучу, добре, що не повелись так, мов окунь з раком, котрі ніяк не помиряться.
Але з тих пір не хотілось бачити зоотехніка Невечерю, та очі мої – вільні, як орли піднебесні, – хіба послухаються? Вперті – ані вбий, ані влий! – чомусь неминуче находили зоотехніка, і я вже так гнівався на очі свої, так гарячкував, що, либонь, од мене гарячі приски розлітались, мало не варом обдаючи все те, що здибалось. Ось, здавалося, вже вкоськав їх, норовистих, уже й не повертаються в бік зоотехніка, а то знагла схарапудилися, вирвалися з покори, знову пасуть Невечерю.
І я гнівався на них, немов пес мені ковбасу з’їв, а я до того ж ніяк не знайду дрюка, щоб ударити ненажерливого псюку.
XXXVII. ХО-ХО, ЛИЗЬ-ЛИЗЬ, ТА Й ДАЛІ
Ото вже як ніде доля прясти, ото як поснується в нитку, лиш гірко згадуєш той добрий час, коли плигалось тобі, як пампухові в олію, та мрієш про завтра, коли, може, й півень твій нестись почне.
Після балачки із зоотехніком подався я полуднувати, й так на душі чувся, наче пропала моя доля ні за нюх табаки, наче моє щастя як прахом пішло поза оту хмару, що ген пливе в сивому яблунівському небі.
Тільки ступив за ворота на подвір’я, тільки до ганку доплуганююсь якимись чужими, чавунними ногами, як відриваю погляд від землі, дивлюсь перед собою і...
Ага, відриваю, значить, погляд від землі, дивлюсь прямо перед собою на яблуню, обнизану рум'янобокими яблуками, а під шатром обвислого гілля бачу...
Отож, відриваю погляд від землі, очі самі, як хорти, біжать до старої яблуні, а під яблунею бачать...
Чи не дивно, що мені, Хомі Прищепі, у якого що на губі, те й на язиці, а губа ж у нього од вуха до вуха, який уміє пересипати із порожнього та в нізчимне, – отож, чи не дивно, що йому ось заціплює, язик сам проситься на припон, і не торохтить його рот, мов порожня бочка?
А коли німію, як камінь, а коли нема прямих слів, то, може, спробувати обійтись кривими словами, а ви ж бо втямите, а ви ж бо не з отих дурнів, які скачуть, коли батько вмре.
Значить, смаленими хортами гайнули мої очі до яблуні, що світить рум’яними вогнями яблук, але ж ті яблука у цю хвилю не дуже й світять, а наче пригасли, приблякли. Та й як не пригаснути, не приблякнути, коли внизу під яблунею наче місяць уповні зійшов, дорідний та пишний, так і палає густою білою барвою, так і сліпить, що очі хочеться прижмурити, що аж кліпається мимоволі. Цей срібний місяць уповні я б упізнав серед тисячі тисяч схожих місяців, бо вже ж ось майже півроку сходить він мені в хаті Одарки Дармограїхи, і це саме той місяць, який не тільки світить, а й гріє під ковдрою.