– Одарко, – озиваюся, стетерівши, – це ти чи не ти?
– Хіба не впізнаєш? – лунає голос Дармограїхи, що сховалася за своїм місяцем, зігнувшись у попереку так, що водоспад її кіс по опалому листю розіллявся.
– Впізнаю, – кажу, – бо як не впізнати. А від чого ж ти так страшно згорбатіла, яка хороба тебе цапки поставила?
– Ота хороба поставила, яка й сама цапки стоїть.
Повертаюсь я до кущів аґрусу, а в кущах аґрусу, над
самісінькою землею, другий місяць зійшов, і той другий місяць анітрохи не гірший від першого, такий самий дорідний, такий самий пишний та срібнопромінний. І світить так яскраво, що й сонце від нього в небі пригасло та приблідло.
І цей другий місяць я так само впізнав би серед тисячі тисяч інших, бо коли той, під яблунею, світив мені щоночі вже скоро ось півроку, то вже той, що серед аґрусу, світив мені все свідоме життя (хіба що з невеличкою перервою, коли я ходив на війну), і, треба сказати, не тільки світив, а й щиро грів, бо запаси тепла мав невичерпні. ї цей місяць серед аґрусу приховував мою рідну жінку Мартоху, яка притаковилася за своїм сяйвом, теж зігнувшись у попереку так, що рясний водоспад її волосся чорними потоками проллявся до землі, чорним озером розтікся по золотих дукачах опалого листя.
– Мартохо, – кажу, – це ти чи не ти?
– Що, вже забувся, не впізнаєш? – пролунав голос моєї рідної жінки Мартохи, яка сховалася за своїм розкішним місяцем.
– Я б тебе із заплющеними очима впізнав, – кажу. – Тільки яка хороба поставила тебе горбом і ніяк не випростає?
– Ота хороба, що Дармограїхою зветься.
– І давно стоїте? – питаю.
– А вже давненько.
– А як простудишся?
– Хто в роботі, той у турботі, чого ж маю простуджуватись.
– Навіщо ви так поставали – одна до одної місяцями своїми?
– Посварилися за тебе, Хомо. Якраз ниньки минуло твоїх півроку в Дармограїхи, то я й прийшла забрати позичку. А Дармограїха що? Каже, що ти вештався два тижні без прив’язі по Яблунівці, то маєш іще відбути два тижні, інакше забере телицю назад.
Одарка від дерева озивається:
– Бач, хоче, щоб я їй два тижні подарувала, коли телиця не трималась хліва, а ти не тримався подолу! Правду кажуть: не зробиш людині добра – не побачиш од неї лиха.
– То про тебе кажуть, Одарко: ти її оборониш од собак, а вона тобі покаже кулак.
– Ні, Мартохо, то ти як нап’єшся – зразу ж до криниці задки обернешся.
– А ти, Одарко, як ота паршива курка, що своє гніздо паскудить.
Обидві молодиці затіяли таку сварку, що куди там псам. Дармограїха січе й руба, як терниця, як сокира голодна, а Мартоха випускає з горла не слова, а стріли, не стріли, а смертельні кулі, що так і свистять понад землею, так і дзизкають. Дармограїсі дістається на добрячі горіхи, а Мартосі перепадає на кабачки. Мартоха частує свою супротивницю залізним бобом, а Дармограїха своїй суперниці від щирої душі підносить тертого хрону. Мартоха так дає, що Дармограїсі й дідуньо може приснитись, і світ за овечу вичинку здатись, а Дармограїха, звісно, в боргу не зостається, так язиком орудує, що в Мартохи аж п’яти мають стигнути, аж ногами ось-ось має вкритись. А що, лаючись, чортів згадують і на поміч кличуть, то навколо одної та другої, бачу, чи то мухи осінні в’ються, чи то стонадцять бісів, чорти ярої баби, чортові дженджики, чортові хрещеники і заодно чортове насіння!
І так вони сповідають одна одну, так майстерно, так натхненно, що й мертвий прокинувся б, аби послухати й потішитись вправними жіночими язиками, то що ж тоді з мене дивуватися? Але ж голод – не тітка, нагадав, чого я сюди навідався, ось я й кажу:
– Годі, Одарко, так тобі стояти, зготуй мені щось пополуднувати.
– Ай стоятиму отак, Хомо!
– Навіщо стояти, коли чоловік їсти просить?
– Бо що вийде, Хомо? Я подамся з тобою до хати, а Мартоха залишиться стояти в аґрусі, еге?
– Хай стоїть, що нам до того?
– Хомо, совість маєш? Таке говориш – що нам до того? Як же це я до хати піду? Значить, Мартоха мене перестоїть? Значить, Мартошине буде зверху?
– То хай буде Мартошине зверху, – кажу безпечно.
– А ніколи! – скрикнула Дармограїха. – Я ще ні перед ким у Яблунівці не відступала. Та ще така не народилась у Яблунівці, щоб я перед нею здалася. Та мені, Хомо, честь моя жіноча дорожча, ніж твій голодний живіт!
Немає більше глухого від такого, що не хоче слухати. Може, вдасться мою рідну жінку Мартоху вмовити?..
– І не вмовляй, Хомо, – чесонула язиком, наче косою, – бо вмовити не вдасться. Де ж це бачено, щоб я здалась? На мені не покатаєшся, як і на їжаку.
І хоч би одна одній поступилась – так ні ж, нагибала коса каменюку, а каменюка нагибала косу, от вони й цілуються одне з одним, аж щербляться, аж іскрами брязкають! Вперту бабу і дідько не переконає, з упертою бабою й дідько справу програє, а щось же треба діяти, га? Став у садку, міркую, а ніякі думки не кладуться голови, порожнісінько там, як на долоні. Морщу чоло, тру пальцями перенісся, а потім спересердя трах сам себе по потилиці, що аж замакітрилось, чмелі закружляли під чубом, попливла кудись хата, садок поплив, і, бачу, Дармограїха з Мартохою теж наче попливли, й то ж чудно так привиділось... Наче листя геть облетіло з дерев, сльота осіння хлющить, а вони й далі перестоюють одна одну, а вони, вперті, ніяк не поступляться одна одній... А то вже наче не осінь, а зима настала, сніжок порошить, позамітав кущі, тільки Мартоху з Дармограїхою й зима не налякала, й місяці їхні не померзли, теплом пашать, так що всяке дрібне й велике птаство, прихистку шукаючи, в’ється хмарами над ними, щебече радісно... А то й зовсім глибокі сніги лягли, морози тріщать йорданські, хурделиці люті хурделяться, а Дармограїха з Мартохою як поставали в садку, як повиставляли дорідні свої безсоромні місяці, то й досі стоять, ніяк одна одну не перестоять, і трясця таких запеклих не бере, і не лякають вовки-сіроманці голодні, що в Яблунівку тічками понаходили. А то вже бачу, як сніги почали водою сходити, як блиснуло в небесах весняне сонечко, як поприлітали з вирію птахи, трава зазеленіла, ряст зацвів, а Дармограїха з Мартохою стоять, як і стояли, не поступляться.
От що може трапитися з чоловіком, коли в голові нема жоднісінької думки, й він, аби порятуватись, щиро вдарить себе по потилиці рукою, звиклою до всякої роботи.
Коли збаламучена олія в голові моїй благополучно встоялась, коли повернулась тяма, вгледів я несподівано телицю нашу червону з тугими качанчиками ріжок та з біленькою латочкою поміж них, із розумними та лукавими очима покійного головного бухгалтера нашого колгоспу Петра Зосимовича Варави. Без догляду, забайдебурена, телиця знову била байдики по Яблунівці. Підминала ратичками рахманну землю перекопаного городу, цікаво роззиралась довкруг. Мабуть, отой Дармограїшин місяць, який щирим сріблом горів під яблунею, тягнув телицю до себе магнітом, бо хутенько побігла на його сяйво, як метелик на вогонь, і лизнула.
Ех, людоньки, що сталося тут із молодицею! Уявіть собі, що вступив чорт у неї, що цей чорт крутнув нею, мов вихором на дорозі, і цей вихор (себто Дармограїха) закружеляв з переляку на місці, всім своїм тілом намагаючись витягнутись догори, мало не до вершка яблуні. І не просто закружеляла Одарка, а й закричала перестраханим сатанинським голосом, а й із лиця стала дуже страшна: очі – мов два мокрі та голодні коти навприсядки, руки подовшали, наче обернулись на пирятинські верстви, губи порозтягувались у широчінь, наче батьківське подвір’я.
Звісно, руки Дармограїшині з того лоскоту-перестраху впустили поділ спідниці, і розкішний місяць її безславно зник, наче за хмарою. Вгледівши бестію-телицю, перестала верещати, проте обличчя її зосталось таким, наче його розмалювала нечиста сила напідпитку, до того ж позбавлена малярського хисту.
А моя рідна жінка Мартоха, втямивши, що завдяки телиці гідно перемогла в цьому затяжному поєдинку, де на карб поставлено було так багато жіночої честі, випросталась поміж кущів аґрусу.