– Що, Одарко, зосталась на цідилці, еге? Обіцяла перестояти, подужати обіцяла! Оце така правда була, начебто вкусив заєць вола за хвоста!
Дармограїха мовчала, наче їй брехня зуби переточила, наче їй шашіль гніву язика струбив, наче в горлі їй умостився їжак колючої образи. Моя ж рідна жінка Мартоха статечно й погордливо підступила до телиці, взяла нашийник у руку.
– Я така, як хліб, м’яка, – сказала. – Останню сорочку зніму й оддам, то нехай, Одарко, мій Хома відбуде в тебе два незаплановані тижні, раз така рахуба. Тільки два тижні, як і просила, але затям: на чужий коровай очей не поривай!
Смикнула телицю за нашийник, та й подалися вдвох за ворота, а Дармограїха все стояла мовчки, аж страшно стало мені: а чи не розступиться зараз під її ногами земна твердь і чи не провалиться в те провалля так осоромлена Дармограїха?
XXXVIII. А ЯКБИ Я ЗАПИШАВСЯ, ЯК КОБИЛА ДО БУДЯКА?..
Кожного знаю в Яблунівці – і того підсліпуватого, що не побачить, то вигадає; і навіть кожне коростяве порося, яке дарма чесати, бо від корости не відчешеш; і тих молодиць, що молодяться, як садяться, а як встають, то крекчуть; і знаю оту стару кобилу, якій не брикатись, так само, як старій бабі не цілуватись.
Але хто ж то суне попереду, коли я оце увечері повертаюсь із роботи на фермі?
Хе, сказав – суне! Та не суне, а йде, мов картину по дорозі малює, й зі спини, ох, і гарна, що, либонь, таку красу можна покласти на велику розцяцьковану таріль – і скрізь на тарелі носити. Гарній дівці, як говориться, гарно і в ганчірці, але ж ця проява-халамидниця причепурилась так, що, присійбо, хустка на її голові чималеньким козирем дивиться, спідниця на ній малиновим дзвоном видзвонює, а що вже ноги... а ноги мов у молоденької лошиці – так і стрижуть, так і стрижуть, аж співати кортить, із їхнього завзяття милуючись.
Я, Хома Прищепа, як ви вже знаєте, хоч і не бабій і не джиґун, хоч і не гульвіса й не гультіпака, а на гарну молодицю чи на гарну дівку люблю подивиться. Бо коли дівчина в красі, мов горох на полосі, то гріх пройти мимо й бодай поглядом її не вщипнути. Бо де ж є такий чоловік у Яблунівці чи поза нашою славною Яблунівкою, щоб на вродливу жінку та не поклав свого ока, щоб хоча в думках не примірився – як то вона цілується та обнімається: адже брови в неї достеменно до любові, а вустонька до грайливої розмови. Е-е, всякі бажання за день снуються в душі, серце за день стільки налітає, стільки навигадує собі солодких вигадок, що тих солодких вигадок і в три торби-опалки не вбереш!
Але хто ж то, міркую, по вечірній дорозі біжить віхтем палаючої соломи, що душа моя на той вогонь лине?
І хоч я не той роззявляка забудькуватий, яким і вовки без труднощів можуть полакомитись-повечеряти, і хоч не метушливий, мов чорт у болоті, а наслання якесь, а мана якась найшла на мене, змусила поминути Дармограїшине обійстя і, осідлавши моє згарячіле від солодкої тривоги тіло, погнала слідом за отим вогнем, що посувався попереду в звабливих жіночих строях.
Ось і хата знайома, де ми з рідною жінкою Мартохою мало не весь вік свій звікували, то люблячись, то сварячись, – і вона, ота проява-халамидниця, прямісінько до нашого двору звертає! Хто ж це? Кидаюсь уперед, мов сторчголов з мосту у воду, вже біля самісіньких воріт наздоганяю, за плечі хапаю – і раптом бачу перед собою...
... повірите чи не повірите, що раптом бачу перед собою...
... мені й слів забракло правду сказати, заціпило, та й не повірите...
... гаразд, можете не вірити, діло ваше, а я вже слова якось постараюся знайти, щоб сказати: обертається до мене не якась проява-халамидниця, не чудо в решеті, а натуральна моя рідна жінка Мартоха. Я сам вірю – й не вірю собі... Очі, губи, ніс, щоки, чоло, усмішка начебто Мартошині – й водночас не Мартошині, значно ліпші, якими, либонь, і в дівоцтві не щодня були.
– Мартохо! – злетіло з язика, мов заклинання.
– Хомо! – прозвучало заклинання у відповідь.
– Це ти? – питаю недовірливо.
– Авжеж, я, – чується ніжний шепіт.
– Аж не віриться, що ти така.
– А ти повір, Хомо.
Мені б далі милуватись моєю рідною жінкою Мартохою, що так несподівано зуміла обернутись на яблунівську жар-птицю, не пошкодувати б найдорожчих слів зі своєї сердечної скарбниці, як раптом страшна підозра... Як ізнагла чорна підозра шулікою впала в мою душу, вп’ялася гострими пазурами в груди, і мною затіпало, як осиковим листочком на вітрі.
– А від кого це ти, Мартохо, така виряджена, така дженджуриста повертаєшся?
– Як то від кого? – грає вона бровами, наче ластів’їними крильми. – Хіба нема звідки?
– Мартохо, – шаліючи, ледь повертаючи бруском здерев’янілого язика, грізно кажу, – ти на свою погибель із вогнем граєшся! Зізнавайся, від кого повертаєшся о цій порі?
– Пора не така вже й пізня, – задзеленчала дзвоником сміху. – Та й чому маю тобі зізнаватись, коли ти ще не мій, а Дармограїшин? Ревнуй Одарку, а не мене.
Чи я ще ниньки ополудні сказав би, що здатен так ревнувати мою рідну жінку Мартоху, що ревнощі чорною пеленою спеленають розум, затуманять, засліплять, зіб’ють з пантелику? А вона, й справді знущаючись, вителенькує срібними брязкальцями сміху, питає лукаво:
– Хіба в Яблунівці вже справжні чоловіки перевелись? Вистачить на мій вік!
– Чи не від Федора Горбатюка шльондраєш? – питаю про листоношу, від якого, либонь, усього можна сподіватись.
– Чолом, тату, я ваша хрещена мати!.. Теж знайшов мені кавалера!..
– То, може, від Максима Діхтяря? – питаю про нашого знатного механізатора, що має чоловічу силу не меншу, мабуть, ніж бугай Імперіалізм – скотинячу.
– Максим помирився вчора чи позавчора зі своєю жінкою Марією, то в них після нового замирення вже сотий чи тисячний медовий місяць.
– То, може, від Петра Кандиби? – питаю про сільського лавочника, який дефіцитними промтоварами з-під прилавка хіба ж не заб’є памороки яблунівським молодицям.
– Добридень на великдень, будьте здорові з Новим роком!– кепкує. – Та він же такий, що стань подивися – плюнь та й одступися.
– Отож, запевняєш, вони тобі треба, як собаці чоботи влітку? А як не вони, то хто? Від кого повертаєшся? Невже від когось молодшого?
– Та що з молодшого візьмеш? Хіба що шерсті пучок!
– Значить, від старіших, безсоромнице безсовісна? Від діда Гапличка чи від діда Бенері? Та куди їм до галушок, коли вони юшки не вкусять! Може, й був колись у них горіх, та звірся на сміх. Вони, Мартохо, сто літ живуть, а двісті конають.
– Е-е, Хомо, не кажи! Правду кажуть, що старого собаку важко до ланцюга привчити.
– Значить, нехай буде бридкий, як поплюга, хай буде гидкий, як поплазка, аби тільки штани носив?
І тут моя рідна жінка Мартоха як зарегоче, як задзвонить рясним намистом дзвінкого сміху.
– Сказано, Хомо, на глум, а ти бери собі на ум! Як то справедливо говориться, не вір губі – поклади на зуби.
Бачу, безсовісна, осаджує мене, мов горщик од жару одставляє.
– Мартохо, – благаю, – не глумись, бо душа крається.
Тут вінком своїх рук обвила мою шию, квіткою-півонією
своїх губ припала до моєї щоки, голосом-струмочком зажебоніла в моєму вусі:
– Хомо, ради тебе так зодягнулась!
– Ради мене? – торопію, не вірячи.
– Ради тебе накупила обновок, ради тебе зодяглась. І побігла тобі назустріч, щоб здибатися, як вертатимеш із колгоспу. А як угледіла – засоромилася і стала тікати. А ти побіг за мною, як голка за ниткою.
– А ради кого так помолоділа, що й не впізнаєш?
– Від любові до тебе, Хомо, помолоділа й покращала, аж самій не віриться. Якби знав, як тужу й чекаю, – кожна хвилинка тягнеться, як вічність, плуганиться, як п'яний з буфету.
– А не дуриш? – питаю. – Думаєш, що рак не риба, а на велелюдді Хома не чоловік?
– Коли не віриш у мою любов, то гайда в хату, а в хаті повіриш.
І таким жаром війнуло від Мартохи, що, либонь, мав пильнувати, аби не попектись біля неї, аби не обсмалитись. Хитрує, змішуючи горох із капустою, а чи й направду діжа не здіжилась, а хазяйка не сказилась?