– А хто галстуки червоні пов’язуватиме їм? – питаю.
– Хто ж іще, як не ти сам, Хомо! Хіба не зумієш?
– Не штука навчитись, – міркую вголос. – І значки піонерські приколювати навчився б. Але де ж ти, Мартохо, совісного екскурсовода знайдеш?
– Правда твоя, тут потрібна людина совісна, бо пост серйозний, – замислилась жінка. – Не кожному й довіриш, бо як раптом на експонат зазіхне, поцупить штани чи сокиру... Де потім такий експонат ще знайдеш?.. Либонь, найкращим екскурсоводом у музейному куточку твого імені могла б бути тільки я, правда, Хомо?
А що я не поквапився згодитись, то на Мартошиному лиці майнула тінь чорної підозри:
– Чи, може, на екскурсовода ти мітиш Одарку Дармограїху?
– Краще за тебе ніхто не справиться, – кажу. – Ось тільки як з квитками, га? Продаватимеш квитки чи безплатно пускатимеш?
– Спершу, може, й безплатно, а як почнуть валом валити, то доведеться й гроші за квитки правити. Бо безплатно – не дуже цікаво, а цікавіше – коли платитимуть за твою славу й за свою пошану до тебе.
– Еге ж, – згоджуюсь, – слава моя велика.
– А велика! Де ще знайдеш такого трудівника, як ти? Скоро вдень зі свічкою не знайдеш такого, що робить круглу добу, як віл. Е-е, Хомо, вже ниньки ти маєш бути в музейному куточку, вже ниньки мають гурмами ходити, щоб дивуватись і захоплюватись. Знаєш, за якийсь десяток років ніхто не віритиме, як ти тяжко трудився, отож, почнуть казки складати, легенди розказувати, пісні співати!.. Ось подумай тільки: зібралась уся яблунівська художня самодіяльність – і хором співають величальну тобі, Хомо, а голоси ж які славні в селі!
– Либонь, весь хор, – кажу застережливо, – в музейному куточку не поміститься.
– Біля хати співатимуть, просто неба.
– Ой Мартохо, – кажу, – роботи ж як багато в музеї, чи впораєшся?
– А як мій куточок стане державним музеєм, то фонди виділять, штати наберуть, а я посяду місце завідувачки... О, держава грошей не пошкодує, бо хіба не на таких, як ти, й тримається?
Ну, хіба в моєї рідної жінки Мартохи не палата ума, хіба вона ликом зшита! їй не треба йти на сусідній куток, щоб дрібку мудрості позичити, бо своєї має по саму зав'язку. Коли слід – така покірна, що сметана на голові встоялася б, а коли невикрут – навіть межи чужі щипці покладе свої пальці, коли халепа – хоч прив’яжи, то відгризеться.
– Хто б іще до такого догадався, як ти? – кажу вголос.
– А ніхто, – відповідає. – То тепер, Хомо, як подивився музейний куточок свого імені, віриш, задля кого так вирядилась, чому так помолодшала? Віриш, що ніхто мені в Яблунівці не потрібен, навіть якби до нього старими облігаціями доплачували в додачу.
Й ось тут, у музейному куточку, спокушений отим дідьком, що сіє полову, так я запрагнув Мартошиної гречки, що хоч вовком вий! І, неборака, сапнувши сапко, спершу взяв я несміливо свою рідну жінку за руку, далі поглядом потонув у безбережних морях її очей, далі безтямно потягнувся губами до полумінких її губів.
І зненацька Мартошин вид повила темна хмара, безбережні моря наче посліпли.
– Не забувайся, Хомо! – сказала осудливо. – Ти поки що не мій, а Дармограїшин, і я не хочу краденого, бо я жінка чесна.
– Хіба ж тобі не кортить обійняти мене? – питаю.
– Ще й як кортить, Хомо! Дужче, ніж у сімнадцять літ... Але нащо мені завтра чути лихі плітки та обмови? Знаєш, що завтра присягатимуться сліпці, наче своїми очима бачили. Сорока сороці, ворона вороні, грак гракові, дурак дуракові, а мені, Хомо, честь моя жіноча понад усе. Так що потерпи...
– Але ж ніхто не бачить, ніхто не довідається, Мартохо, змилуйся, – благаю.
– Як то ніхто не бачить? А він очей не спускає!
Й тицьнула пальцем на Хому Прищепу, намальованого на портреті на повен зріст, при всіх солдатських регаліях і навіть при одній не своїй нагороді – медалі «За відвагу». Молодий солдат дивився чесними, правдивими очима так осудливо, що вмить прокинулось моє сумління, прокинулася чоловіча честь, і я, палаючи любов’ю до своєї рідної жінки Мартохи, яка так само палала любов’ю до мене, мусив у гіркому розпачі повертатись до Одарки Дармограїхи добувати свій строк.
І так мені кепсько було на душі, як у тій примовці: прийшов хтось, та взяв щось, та пішов кудись, а я за ним, та не знаю, за ким!
XXXIX. А ЯКБИ НАС ГРІМ УБИВ ТА БЛИСКАВКА СПАЛИЛА?
Отож, як мовиться в народі, ухопивши місяця зубами, причвалав у хату до Дармограїхи, що вже спала в ліжку. Спала, розкинувши руки, і груди її легко здіймались і опускались, як два живих книші, й голова її наче лежала в чорному розіллятому озері пишного волосся. Засвітивши гасову лампу й мало не до найдрібнішої ріпички вкрутивши вогонь, поклався я на лежанці й тяжко замислився над своїм життям. Бо чи не годі мені величатись так, як величається порося на орчику, чи не годі мені так надимати морду, що й граблями носа не дістанеш, чи не годі мені чванитись, мов дурень латкою? Пора за розум братись, пора, – хоча 6 за той, що подеколи, чую, ще збовтується в голові, наче олія з рапсу чи з кользи.
Ото, значить, надуваюся сам на себе, мов жаба під пеньком, як зненацька причувається брязкання клямки на ганку, далі брязнула клямка в сінях, щось човгнуло. Я, звісно, не з тих боягузів, які побоюються, щоб заєць часом дороги не розбив, але мимоволі принишкнув, і серце в грудях раз і вдруге вдарилось, як телячий хвіст.
Щось по дверях прошаруділо, наче мишка шкрябнула пазурцями, й невдовзі почулося скрипіння незмащених завісів, двері зі зловісною повільністю відчинились, і з сіней потягнуло густим вогким духом осені й листопаду. Мені б, може, скочити на ноги, вхопити качалку чи рогач про всяк випадок – натомість я здерев’янів: анічичирк, анітелень!
Човгнуло, шеберхнуло, шелеснуло – і хатній поріг переступив...
... переступив мій колишній бойовий побратим Дмитро Волошок!
Я, відтанувши душею, вже хотів озватись, та спинило щось. Спинило, мабуть, те, що бойовий побратим був схожий на сновиду, – такі, розказують, будучи кучеряві розумом, у повній владі місяця, такими химородними місяць командує, водить їх по дорогах і без доріг. Очі у Дмитра Волосюка були хоч і розплющені, та якісь невидющі, осклілі, наче повні осіннього туману. Лице знерухоміло, ніби прибитий морозом цвіт, а губи скидались на дві полинові бадилинки, загублені на польовій стежці.
П'яний? Чи злодійська стежка привела до знайомої хати, в якій його недавно частували, зустрівши як гостя найдорожчого?
Затаївши подих, я стежив за несподіваним нічним відвідувачем, що спинився біля ослона. Постоявши хвильку-другу, він сів на ослін і зігнувся, розшнуровуючи черевики. Спершу розшнурував на правій нозі, далі на лівій, зняв взуття й поставив під ослоном. Потім стягнув білі вовняні шкарпетки й позасовував у черевики. Звівся, стягнув із плечей побатоженого бурими смугами піджака, далі такі самі рябі штани, зцупив шерстяного светра і все це акуратно склав на ослоні.
Ха-ха, з веселим сміхом здогадався я, та це він за старою пам’яттю добився до цієї хати, щоб переночувати. Тільки де ж ночуватиме, коли постіль не зготовлено? Годилося б збудити Дармограїху, раз такий гість, гадкую, та й по чарчині перехилили б від радості, що справжнім злодієм, який зазіхнув на Одарчині гроші, виявився не бойовий побратим, а дрібна руда миша!
Зоставшись у самих трусах та майці, пізній гість завмер, як мовиться, індиком переяславським. Далі, постатечнішавши на обличчі (еге ж, наче кажучи: роздайся, море, – жаба лізе!), він упевнено рушив до ліжка, на якому спала Дармограїха.
Невже таки намірився вкрасти гроші, які вона знову, либонь, заховала в матраці? Але навіщо ж тоді роздягався до трусів і майки? Е-е, тут задумана така афера, якої мені не розшолопати, хоч би й дер я голову, як колгоспна кобила.