Я свою славу не тягнув за хвіст, як пса, слава сама знайшла мене – й саме через телицю зажив її, окаянної вертихвістки. Звісно, розійшлась не тільки по Яблунівці, а й по довколишніх селах, а й до району докотилась, і до області: як то рідна жінка позичила на півроку свого чоловіка чужій бабі взамін за телицю.
Якось голова нашого колгоспу Михайло Григорович Дим виступав у районі на вельми поважному зібранні, де керівники обмінювалися своїм передовим досвідом чи то запозичували чужий, іще передовіший досвід. Районний Будинок культури тріщав од народу – академіки, професори, доктори наук, кандидати наук, кореспонденти, фотокореспонденти. Тільки наш Михайло Григорович зійшов на трибуну, ще навіть не встиг прокашлятись і випити першу склянку газованої води з карафи, як із-за столу президії якийсь дуже високий учений (сам із Москви, Герой Соціалістичної Праці, всі груди в орденах і медалях) питає так делікатно:
– Пробачте, значить, ви із села Яблунівки?
– Так, із Яблунівки, – відповідає Дим, радий, що слава про Яблунівку дійшла й до Москви.
– Пробачте, значить, ви з артілі «Барвінок»? – ще делікатніше допитується.
– Так, із артілі «Барвінок», – мальвою розцвітало обличчя в Михайла Григоровича.
– Пробачте, голова артілі, так?
– Незмінно ось уже не перше десятиріччя.
– Пробачте, це не в вашому селі проживає Хома Хомович Прищепа?
– Хто? – здивувався привселюдно з трибуни голова колгоспу, бо хіба Москва могла зацікавитись якимось там старшим куди пошлють із їхньої артілі.
– Пробачте, отой Хома Хомович, якого рідна жінка позичила чужій молодиці взамін за телицю, – делікатно так підказав дуже високий вчений, всі груди якого – в орденах і медалях.
– Так, товариші... Тобто ні, товариші... Я тут хотів розповісти про передові методи господарювання в нашій артілі...
– Пробачте, розкажете й про передові методи, авжеж, але я поки що прошу вас про Хому, а ви, як мовиться, про Ярему... Сталась така пригода у вашій артілі?
– Та сталась, хай їй біс! Ми це питання розглядали на виїзному товариському суді. Уся Яблунівка зібралась! Тепер морально-виховну роботу в колгоспі пильнуємо, як зіницю ока. Й по цих показниках вийдемо вперед, більше не повториться.
– Радий познайомитися з головою колгоспу села Яблунівки, – сказав дуже високий вчений. – Якщо доля зласкавиться, то, може, колись побачу й Хому Хомовича Прищепу.
Якби ж почув цю історію від того, хто любить бовкнути, як жаба в болото, хто говорить усе, що слина до губи принесе, а то ж ні, почув од самого Михайла Григоровича. Якось заскочив на ферму, то розказав, пригощаючи цигарками. Мовляв, після тієї наради обступив народ із усіх боків і давай розпитувати, чи часто в Яблунівці баби позичають своїх чоловіків. І новий це звичай, колгоспний, чи, може, в сивій давнині коріння цього звичаю коріниться. Неодмінно за телицю віддають чоловіка, чи, може, й за бичка теж, чи за мотоцикла. Й химерний же народ, хоч і нарада така поважна! Успіхи в рільництві чи в тваринництві, центнери з гектарів і літри молока від кожної фуражної корови цікавлять їх начебто про людське око, а насправді – давай про Мартоху та Одарку, давай про Хому й телицю! І ще не встигнеш слова сказати, як регочуть, заливаються сміхом, як циган сироваткою, продають зуби. Й тільки подумати, Хомо, хто саме! З інститутів, із академій, усі в званнях та нагородах, члени комісій, представники установ, кожен із іменем – якщо не з районним, то обласним, якщо не з республіканським, то всесоюзним! А такі самі скалозуби, як оті яблунівські дядьки, що перехилять у буфетниці Насті чарупинку-другу, кадять махрою, шеретують анекдот за анекдотом і перемивають кістки дівкам і молодицям.
– А слава твоя велика, Хомо, – сказав голова колгоспу, прощаючись тоді зі мною за руку, як із рівним. – Хоч і лукава, проте слава. Це ж тільки подумати: Москва знає Яблунівку, бо в Яблунівці живе Хома Хомович Прищепа, який на півроку позичався за телицю! Уявляєш, Хомо, як дійде до самого міністра закордонних справ? А він же щодня здибається із закордонними міністрами інших держав, із главами урядів – то вони до нього приїжджають, то він до них їде. Американський президент, англійський прем’єр-міністр, шведський король! От захоче – й на урядовому прийомі розкаже про тебе.
– Та чи їм там нема про що балакати, Михайле Григоровичу? – здивувався я. – Нехай балакають за мир.
Познаходились такі, що моїй славі стали заздрити: неспроста сказано, що бабина гривна всім людям дивна. Щоб від заздрощів зовсім погибали, як ото іржа залізо з’їдає, то не помічав, але не обійшлось без завидників. Якби могли, то вкрали б мою славу, але швидше шкуру з людини здереш, аніж таку славу віднімеш!
– Мати славу таку, Хомо, й ніякого зиску не злупити з неї? – дивувався дехто з яблунівців. – Дивний ти чоловік, не хочеш, щоб до тебе було мазаним, а всяк хоче... Начебто й не скажеш про тебе, що ти ні те ні се, що голубеньким цвітеш, а жовтеньким пахнеш.
– А мені слави за плечима не носити, – відказував безпечно. – А як не вмію зиску злупити зі своєї слави, то, може, я справді – ні врізать, ні доточить, ні пес, ні баран, ні взад, ні вперед – лишаюся посеред.
– Якби десь в Америці, то вже зі своєї слави ого скільки золотого пір’я наскуб!
– Своєї Яблунівки та артілі «Барвінок» не проміняю на золоте пір’я!
– Дивись, як би тебе не вкрали!
– Хто б мене красти мав?
– Оті, що зуміють дати раду твоїй славі, на гроші обернуть.
– Ха-ха, говоріть-балакайте! Як же вони мене вкрадуть, коли на моїй сторожі стоїть статут колгоспу, та й сам начальник районної міліції товариш Венеційський навіть у міцному сні свою службу знає твердо, на поталу не дасть.
– Про літаючі тарілки чув?
– Ну, чув. Так то десь літають, а над Яблунівкою хіба хтось бачив?
– Не бачили – так побачать.
– Еге, бачили раніше тарілки з галушками – й колись побачать тарілки з варениками.
– Дивись, Хомо, щоб у такій тарілці замість галушки чи замість вареника не опинився ти. Не поможе ні статут колгоспу, ні сам начальник районної міліції товариш Венеційський!
– Лякає миша кицьку, а сама з нори не вилазить!
– Ото не носися зі своєю слабою, як баба зі ступою, а бережи.
Я зі своєю славою не носився ні як чорт із писаною торбою, ні як кіт із оселедцем, але ж люди є люди: хоч був би чистий як лід, а білий як сніг, то тебе обмовлять від голови до ніг. Та й за ті літаючі тарілки... Поголос про той химерний небесний посуд широко прокотився, не обминув і Яблунівки. Гаразд, у наших краях не бачили поки що, ніхто з яблунівських колгоспників не сподобився вгледіти літаючу тарілку, але ж завтра чи позавтра? Завтра чи позавтра візьме й залетить тарілка до колгоспу «Барвінок». Л чого, питається? Хіба наш колгосп такий уже відмінний від інших, що саме сюди позаземна цивілізація навідається? Якщо й чимось відмінний, так це, правду сказати, лише тим, що тут на тваринницькій фермі працюю старшим куди пошлють я, Хома Прищепа. Отой, кого позичала Дармограїха за телицю. Авжеж, таке по інших артілях не водиться, а що вже тоді балакати про цивілізації позаземнії. От і прилетять, от і викрадуть, щоб подивитись на таке чудо. Е-е, й справді слід берегтись. Бо, може, рідна жінка Мартоха й проживе без мене, але ж артілі жалко, бо різко впадуть надої на фермі.