За ці літаючі тарілки я, либонь, сказав Мартосі, а сказаного, як відомо, й сокирою не вирубаєш. Од Мартохи, мабуть, почула сорока, від сороки ворона, а ворона вороні осі. і пішло. По селу пішло, як вогонь по соломі, що начебто вже маю таку літаючу тарілку, в якій – без дороги іі бензину, без кондуктора і контролера – я можу по осінній сльоті і бездоріжжю хоч на тваринницьку ферму скочити, хоч у район по скоб’яні товари гайнути, а коли вже закортить дуже пива, то в самий Тиврів, не потративши іі хвильки на дорогу, полетіти на таврійське пиво й надудлитися – свіженького, прохолодного! – від пуза... а не стільки, скільки зосталось піни на дні бочки, майже висушеної чергою спраглих яблунівських дядьків.
Балачки про літаючу тарілку не обминали моїх вух, і я вже подеколи гонорився так, наче й справді маю транспорт, на якому можу чкурнути у Тиврів на тиврівське пиво.
Здибав якось Одарку Дармограїху на автобусній зупинці, з клумаками добиралась на районний ярмарок. Вроду її та здоров'я не брали ні вік, ні трудні спекулянтські мандри, пашіла щоками, наче двома розпеченими від жару горнятами, а яких прискали приски окропу. Та й як було не розпектись отим її щокам-горнятам, коли знизу під них було підкладено дві вишневі гілляки губів, і ці гіллячки палахкотіли як не перед добром.
– Хомо! – владно покликала Дармограїха і, всміхаючись, ждала, поки підійду. – Та не бійся підступитись ближче, хіба я така страшна?
– Ти, Одарко, не страшна, але ж людей повнісінько кругом.
– Та не бійся, Хомо, бо я не дивлюсь лисицею і не думаю вовком... Скажи, правду говорять у Яблунівці, начебто розжився на літаючу тарілку?
– Яблунівка такого наговорить, що тієї балачки і в десять ятерів не зловиш!
– Та не звивайся, як пес у сливах, ти, сахар медович! Зізнайся, де дістав?
– Де дістав – уже нема, – кажу ухильно. – Розхапали, бо черга була велика, дефіцит.
– Звісно, що дефіцит... Може, позичиш? – питає Дармограїха.
– Літаючу тарілку? – вирячився на молодицю.
– Та вже ж не мотику, а літаючу тарілку!
– А до чого ти б її приспособила?.. Хоч ти й така пронозувата, що з чобітьми і вскочиш, і вискочиш!
– Та я б уже тарілці зуміла дати раду! Вже мені ті базари в районі та в області ой як остобісіли! То, може, і в Мурманськ гайнула б із яблуками – там, кажуть, виручка добра. Знаєш, на літаку чи на поїзді – накладно, шкурка не варта вичинки. А на літаючій тарілці дорога навіть у ламаний шаг не влетить. За день можна два рази з товаром крутнутись туди-сюди. А не в Мурманськ, то на Колиму, в Магадан. Возила б на тарілці часник та моркву, петрушку та капусту, свіжі яблука та сушенину, а назад – повнісіньку тарілку якихось дефіцитів, бо не може бути, щоб там не було своїх дефіцитів, правда? А за літаючу тарілку й тобі, Хомо, дещо перепало б, який навар чи калим.
– Хе, Одарко, тобі тільки позич літаючу тарілку, – скрушно кручу головою, – то тоді не обберешся напастей. К приміру, спробуєш гайнути за кордон. А на кордоні тебе й затримають! Конфлікт! Протокол складуть, спитають, чия літаюча тарілка. А сліди приведуть прямісінько в Яблунівку до Хоми Прищепи. То чи хочу я стояти перед міжнародним трибуналом? Ні, не хочу, Одарко, з мене годі й виїзного товариського суду на твоєму обійсті, коли ти, дяка долі, вп’яла мене ланцюгом, а я після того візьми й перевиховайся. Е-е, не збивай з пантелику, не хочу крутити, щоб не перекрутити.
– Значить, забули воли, як телятами були?
– Забули! Всяк розумний по-своєму: один спершу, а другий потім.
– Правду кажуть: не сподівайся за добро дяки.
– За яке добро? За те, що, йдучи на базар, уп’яла на ланцюгу?
– Авжеж, одна в тебе дяка, що за рибу, що за рака... Якби не позичила тебе в Мартохи за телицю, то, зізнайся, мав би таку славу по світі білому?
– Не ця слава – так інша, тільки не може соловей без пісні, а Хома без слави.
– А не було б такої слави, то чи від людей дісталася б тобі літаюча тарілка? Отож, бодай ти не знав о собі та о білому дні, коли того знати не хочеш, що до твоєї літаючої тарілки і я рук доклала.
Ну, думаю, бодай таких балачок густо сіяно, а рідко сходило, а щоб такі балачки кури загребли, а щоб такі балачки понесло поза вітряками. І хутчій від Дармограїхи геть подався, бо вона з тих, що і ялову корову захочуть отелити, вона з тих мастаків, які зуміють у тебе забрати останнє з того, чого в тебе й на пучку ніколи не водилось!
Ну, гаразд, Одарка Дармограїха, покладаючись на мою чулість чи то дурість, хотіла просто позичити літаючу тарілку, навіть калим обіцяла. А чи всі такі серед нашого люду, що не потай, що й віддячити віддячать? Хіба мало таких, що люблять умочити руку в гречаную муку, що з-перед очей візьмуть, – і шапка на такому не горітиме! Отож, гадаю, слід остерігатись, щоб не поцупили моєї літаючої тарілки. Прийдуть опівночі, заберуть, а ти, Хомо, потім хоч лікті собі кусай, а більше такої літаючої тарілки не матимеш.
А може, міркую, не треба ждати, поки пройдисвіти вкрадуть, а віддати літаючу тарілку до свого колгоспу? Якщо вже Дармограїха зуміла б приспособити такий посуд для польотів у Мурманськ чи на Колиму, то колгосп теж дав би раду літаючій тарілці. Скажімо, гній вивозили б на тарілці – й розсипали па полях прямісінько з небес. Можна пристосувати під суперфосфат чи гербіциди. Можна було б
І жом із цукрового заводу доставляти на літаючій тарілці. На літаючій тарілці навіть зручніше, бо дороги наші подільські баюристі, багнисті, машини то мотор садять, то вісь уривають. На літаючій тарілці можна було б в область гуртом гайнути на виставу за п’єсою Олекси Коломійця «Фараони» або ж подивитись п’єсу цього ж драматурга «Голубі олені» (недавно по радіо передавали, то моя рідна жінка Мартоха під радості плакала, як сльота). Е-е, що б ви там казали, та, маючи в своєму мотопарку літаючу тарілку, наша артіль «Барвінок» за всіма показниками дуже відірвалася б од інших артілей району. Шкода, що, либонь, ке можна літаючою тарілкою ні землю орати, ні сіяти, ні молотити, бо це не сільськогосподарський агрегат, але з часом наші умільці-раціоналізатори й тут вийшли б сухими з води, ніг не замочивши: так удосконалили б літаючу тарілку, що вона перелоги орала б, кукурудзу сіяла б, цукрові буряки збирала б, сікла б силос, дерла б дерть, готувала б сінаж, а також рубала б січку з ячмінної соломи! Бо нема в природі такого агрегату, якого не можна було б хистом наших умільців змінити до невпізнанності. Авжеж, літаюча тарілка з часом і худобу в колгоспі доїла б, і свиням товчу запарювала б, і, може, навіть самогон навчилася пити склянками-гранчаками, загризаючи солоними огірками, бо від літаючих тарілок усього можна ждати!
Але... віддаси у колгосп, гаразд, там літаюча тарілка працюватиме вірою-правдою, не просячи ні пального, ні платні, ані премій, ані дипломів, ані медалей, та добре, коли все в ній виготовлено на совість, а коли не на совість, а коли так, як ото дехто подекуди подеколи у нас іще робить? Тобто не на совість, а супроти совісті? Бо хто відає, чого можна чекати від позаземних цивілізацій! Так, так, земні цивілізації вже вивчили, знаємо, почім хунт лиха, а позаземні? Може, в них теж та тарілка на чесному слові тримається? Ну, розсиплеться, де потім запчастини шукати? В «Сільгосптехніці» удень із вогнем не вициганиш, а коли дістанешся до позаземної цивілізації по деталі – й там так само?! Е-е, скажу я вам, хай краще літаюча тарілка в моїй приватній власності зостається, ніж у колгосп її віддавати...
Скоро турботи мої про літаючу тарілку полетіли, мабуть, іще далі, ніж є позаземні цивілізації. Бо на тваринницькому комплексі нашої яблунівської ферми стали назрівати переміни. Переміни, може, для самого тваринницького комплексу й благодатні, але вони завдавали приголомшливого удару по наших із Мартохою мріях, що мені в голову запала навіть чорна думка: таки не варто було рятувати Яблунівку від потопу, раз таке на фермі коїться!