Гаррі впав на стілець, полегшено зітхнувши. Він одразу ж погодився на пропозицію Елайджі Стерна. То була нагода, якої він і не очікував: прожити ще декілька місяців у Гусячій бухті й скінчити свій роман, користуючись натхненням, яке дарує йому Нола. Якщо не смітити грішми і не платити за дім, йому цілком вистачить, щоб прожити. Він іще трохи посидів зі Стерном на терасі, поговорив із ним про літературу, аби лиш не здатися нечемним своєму доброчинцеві: він хотів лише одного — якнайшвидше повернутися до Аврори, побачити Нолу і сповістити їй, що він знайшов вихід. Потім йому спало на думку, що вона, може, вже побувала в Гусячій бухті, не попередивши. А що як побачила замкнені двері? А що як утямила: він дременув, він ладен був покинути її? Всередині у нього все аж стиснулося, і щойно з’явилася можливість піти, він чимдуж помчав до Гусячої бухти. Швиденько відімкнув дім, повідчиняв віконниці, ввімкнув воду, газ і електрику, порозкладав речі на свої місця й усунув сліди своєї спроби втекти. Нехай Нола ніколи не дізнається про це. Нола, його муза. Без неї він нічогісінько не міг.
— Отак, — сказав Гаррі, — я зміг лишитися в Гусячій бухті і писати далі. Власне, впродовж наступних тижнів я тільки те й робив — писав. Шалено писав, гарячково, не знав ні дня, ні ночі, забував про голод і про спрагу. Писав без упину, аж в очах щеміло, аж рука боліла, голова, все. Аж нудило, так писав. І весь час Нола про мене дбала. Приходила доглядати за мною, годувала мене. Вкладала спати, водила на прогулянку, як бачила, що я геть знесилився. Скромна, непомітна, повсюдна: завдяки їй усе було можливе. А головне, вона передруковувала рукопис на машинці, маленькому портативному «ремінгтоні». І частенько забирала з собою частину рукопису — прочитати. А наступного дня коментувала. Зазвичай вона дуже хвалила мене, казала, що текст прекрасний, що вона ніколи не читала таких чудових слів; її великі закохані очі додавали мені виняткової віри в себе.
— А що ви сказали їй про дім? — запитав я.
— Що я кохаю її понад усе на світі, що я хотів лишитися поруч із нею, тож зумів домовитися з банкіром про подальшу оренду. Цю книжку я зумів написати завдяки їй, Маркусе. Я більше не ходив до «Кларксу», майже не бував у місті. Вона опікувалася мною, вона всім клопоталася. Казала навіть, що я не зможу сам купувати харчів, бо не знаю, що мені треба, тож ми їздили по продукти разом, у віддалені супермаркети, де можна було поводитися спокійно. Коли вона бачила, що я пропустив обід чи вечеряв шоколадними батончиками, то дуже гнівалася. Ох, як же гарно вона гнівалася… І як мені хотілося, щоб вона так ніжно гнівалася завжди, у моїй творчості, в моєму житті…
— То ви справді написали «Початки зла» за декілька тижнів?
— Так. Мене охопила справжня творча гарячка: більше такого ніколи вже не було. Чи кохання її породило? Безперечно. Як на мене, коли Нола зникла, разом із нею пропала і частка мого таланту. Розумієте тепер, чому я вмовляю вас не хвилюватися, коли виникають проблеми з натхненням?
Охоронець оголосив, що час відвідин спливає, і звелів закінчувати.
— То ви кажете, Нола брала рукопис із собою? — швидко перепитав я, щоб не втратити нитку розмови.
— Вона брала з собою те, що передрукувала. Читала і казала про свої враження. Маркусе, той серпень сімдесят п’ятого — це був справжнісінький рай. Я був такий щасливий! Ми були такі щасливі… Та мене все одно переслідувала думка, що хтось про нас знає. Той, хто здатний наквецяти на дзеркалі ту гидоту. І оцей хтось міг стежити за нами з лісу і все бачити. Від тієї думки мені ставало недобре.
— Тому ви все-таки вирішили виїхати? Але ж ви домовилися втекти разом увечері 30 серпня — чому?
— Це, Маркусе, через одну жахливу історію. Ви записуєте?
— Так.
— Зараз я розповім одну важливу річ. Щоб ви збагнули. Та не хочу, щоб про це знав іще хтось.
— Не турбуйтеся.
— Знаєте, той наш тиждень на Мартас-Віньярді… Насправді Нола не казала батькам, що вона в подруги, вона просто втекла. Поїхала, нікого ні про що не попередивши. Коли я знову її побачив, наступного дня після повернення, вона була дуже пригнічена. Казала, що мати побила її. У неї все тіло було в синцях. Вона плакала. Зізналася, що її карають за кожну дрібницю. Б’ють металевою лінійкою, а ще роблять, як ото в Гуантанамі, — наче топлять у воді: наливають повнісіньку балію, хапають за коси і пхають головою у воду. Мовляв, для того, щоб звільнити її.