— А коли все це почалося? — запитав я.
— Не можу сказати. Дізналась я про це влітку, та вже не пам’ятаю, коли саме. Того літа стільки всього сталося. Може, та історія тривала вже давно, може, навіть кілька років, хтозна.
— А ви зрештою розповідали комусь про це чи ні? Коли Нола пропала…
— Та певно! Начальникові поліції Пратту. Розповіла йому все, що знала, все, що зараз вам розказала. Він відповів, щоб я не турбувалася, він усе це з’ясує.
— Ви готові повторити все це в суді?
— Як треба буде, то повторю.
Мені хотілося ще раз побалакати з панотцем Келлерґаном у присутності Ґегаловуда. Я зателефонував сержантові й виклав йому цю ідею.
— Допитати удвох панотця Келлерґана? Здається, ви щось замислили…
— І так, і ні. Хочу побалакати з ним про нові дані в розслідуванні: про зв’язки його доньки і про побої, яких їй завдавали.
— Що ви хочете від мене? Щоб я пішов до батька і запитав, чи його донька часом не хвойда була?
— Послухайте, сержанте, ви ж бачите, ми знаходимо дуже важливі речі. За тиждень усе, в чому ви були впевнені, щезло мов туман на воді. Ви можете мені сказати зараз, ким була насправді Нола Келлерґан?
— Гаразд, письменнику, умовили. Завтра приїду до Аврори. Зустрінемося в «Кларксі», чули про такий генделик?
— Та певно. А чому там?
— Зустрінемося о десятій ранку. Я вам усе поясню.
Наступного ранку я приїхав у «Кларкс» раніше, ніж ми домовлялися, щоб трохи побалакати про минуле з Дженні. Згадав літній бал 1975-го, і вона сказала, що він був один із найгірших у її житті, бо вона розраховувала піти туди з Гаррі. Найжахливіша була мить, коли він виграв у лотерею головний приз. Вона сподівалася стати його щасливою обраницею, дочекатися дня, коли він заїде по неї й подарує тиждень кохання в сонячному промінні.
— Я сподівалася, я так сподівалася, що він обере мене. Щодня його чекала. А потім, наприкінці липня, він раптом на тиждень зник, і я збагнула, що він, либонь, подався на Мартас-Віньярд без мене. Але не знаю, з ким…
Щоб не засмучувати її, я збрехав:
— Сам. Сам він туди подався.
Вона всміхнулася, їй аж полегшало. Потім сказала:
— Відколи я дізналася про Гаррі з Нолою, про те, що він написав ту книжку для неї, я більш не почуваюся жінкою. Чому він обрав її?
— Такі речі неможливо збагнути. Ти ніколи не здогадувалася про них із Нолою?
— Про Гаррі з Нолою? А кому ж таке могло спасти на думку?
— Твоїй матері, хіба ні? Вона каже, що від самого початку знала. Вона тобі ніколи нічого не казала?
— Вона нічого не говорила про їхні стосунки. Та коли Нола пропала, то й справді казала, що підозрює Гаррі. Пам’ятаю, якось у неділю Тревіс — він тоді залицявся до мене — прийшов до нас перекусити, і мама весь час товкла: «Я певна, що Гаррі причетний до зникнення цього дівчати!». Тревіс відповів: «Потрібні докази, пані Квінн, інакше це лише домисли». А матінка знову за своє: «У мене був доказ. Неспростовний. Та я загубила його». Я ніколи в це не вірила. Просто мама дуже гнівалася на Гаррі за той обід у саду.
Ґегаловуд прийшов у «Кларкс» точнісінько о десятій.
— Здається, ви поцілили в точку, письменнику, — сказав він, сідаючи за шинквасом коло мене.
— Чому ви так гадаєте?
— Я дещо знайшов про цього Лютера Калеба. Це було нелегко, та ось що я накопав: народився 1940 року в Портленді, штат Мен. Хтозна, як він тут опинився, та на початку 70-х перебував на обліку в поліції Конкорда, Монсберрі й Аврори за недостойну поведінку з жінками. Він вештався вулицями і чіплявся до жінок. Збереглася навіть скарга на нього від такої собі Дженні Квінн, тепер Довн. Вона господиня цього ресторанчика. Заява про сексуальні зазіхання, серпень 1975-го. Саме тому я й хотів, щоб ми тут зустрілися.
— Дженні заявила в поліцію на Лютера Калеба?
— Ви з нею знайомі?
— Авжеж.
— Покличте її сюди, добре?
Я звелів комусь із кельнерів погукати Дженні, вона була в кухні. Ґегаловуд назвався і попросив розповісти про Лютера. Вона стенула плечима.
— Знаєте, мені нема чого сказати. Він був непоганий хлопець. Дуже добрий, хоч і бридкий зовні. Вряди-годи заглядав сюди, у «Кларкс», і я давала йому каву і сандвіч. Грошей із цього сіромахи ніколи не брала. Мені було боляче дивитися на нього.
— І все ж таки ви подали на нього скаргу, — сказав Ґегаловуд.