Дженні здивувалася.
— Бачу, ви добре обізнаний, сержанте. Це діло давнє, дуже давнє. Це Тревіс звелів мені подати ту заяву. Він тоді сказав, що Лютер небезпечний і треба від нього триматися оподаль.
— Чому небезпечний?
— Того літа він весь час вештався Авророю. І часом поводився зі мною агресивно.
— У чому він поводився брутально?
— Та не брутально, — агресивно. Він наполягав… Хтозна, може, вам це здасться кумедним…
— Розповідайте нам усе, пані Довн. Для нас важлива кожна подробиця.
Я підбадьорливо кинув Дженні: кажи.
— Він домагався, щоб я йому позувала.
— Він хотів малювати вас?
— Так. Казав, що я гарна дівчина, що він вважає мене винятковою і хоче лиш одного — мати можливість мене малювати.
— Що з ним сталося? — запитав я.
— Він перестав з’являтися, — відповіла Дженні. — Кажуть, розбився на авто. Запитайте Тревіса, він напевне має знати.
Ґегаловуд підтвердив, що Лютер Калеб загинув у автокатастрофі 26 вересня 1975 року, тобто майже через місяць після зникнення Ноли. Його перекинуте авто знайшли біля підніжжя скелі неподалік Саґамора, в Массачусетсі, десь за двісті миль від Аврори. Крім того, Лютер навчався в школі живопису в Портленді, тож, як гадав Ґегаловуд, є поважні підстави вважати, що це він написав Нолин портрет.
— Здається, той Лютер був чудернацький чолов’яга, — сказав сержант. — Може, він вимагав того ж і від Ноли? Може, то він затягнув її до лісу Сайд-Крік? Убив її в нападі шаленства, позбувся тіла і втік до Массачусетсу. А потім, коли почало дошкуляти сумління, знаючи, що його шукають, кинувся просто в авто з бескиду. У нього в Портленді є сестра. Я намагався додзвонитися їй, але марно. Спробую ще раз.
— Чому ж поліція не взялася за нього тоді?
— Щоб притягнути його до відповідальності, треба було вважати одним із підозрюваних. Але в тій справі не було ніяких фактів, що вказували б на нього.
Я запитав:
— То, може, все-таки допитати Стерна? Офіційно. Чи обшукати його дім?
Ґегаловуд сумно скривився.
— У нього величезна влада. Поки що ми облизня зловили. І поки в нас не буде нічого вагомого, прокурор і не почухається. Потрібні вагоміші факти. Докази, письменнику, нам потрібні докази.
— А портрет?
— Портрет — доказ, роздобутий незаконним шляхом, скільки можна пояснювати? Скажіть ліпше, що ви збираєтеся робити в панотця Келлерґана?
— Мені треба з’ясувати деякі речі. Що більше дізнаюся про його дружину і про нього, то більше виникає запитань.
Я розповів про мандрівку Гаррі з Нолою на Мартас-Віньярд, про те, як мати била її, а батько ховався в гаражі. Мені здавалося, Нолу огортає запона таємниці: дівчинка була ясна і світла, та водночас — похмура; всі сприймали її осяйною, а вона тимчасом намагалося вкоротити собі віку. Поснідавши, ми вирушили в дорогу, в гості до Девіда Келлерґана.
Двері дому на Террас-авеню були відчинені, та панотця не видно: музика з гаража не лунала. Ми зачекали на ґанку. Він підкотив за півгодини на гуркітливому мотоциклі, тому самому «гарлі-девідсоні», що його він лагодив упродовж останніх тридцяти трьох літ. Шолома на чоловікові не було, з вух стирчали навушники від плеєра. Він поздоровкався з нами, перекрикуючи гучну музику у вухах, та врешті вимкнув плеєр і ввімкнув програвач у гаражі; оглушливі звуки заполонили весь будинок.
— До мене вже не раз приходила поліція, — пояснив він. — Через гучну музику. Всі сусіди скаржаться. Начальник поліції Тревіс Довн особисто прийшов умовляти мене відмовитися від музики. Я відповів: «Що ви хочете, ця музика — моя кара». Тоді він пішов до крамниці й придбав мені оцей плеєр і диск тієї платівки, що я весь час слухаю. Сказав, так я можу скільки завгодно калічити собі барабанні перетинки, не псуючи поліції статистику нескінченними дзвінками від сусідів.
— А мотоцикл? — запитав я.
— Я його таки полагодив. Гарний, еге ж?
Тепер він знав, що сталося з його донькою, і зміг нарешті впоратися з тим мотоциклом, що лагодив од того вечора, коли вона зникла.
Девід Келлерґан посадовив нас у кухні й почастував чаєм із льодом.
— Коли ви повернете мені доччине тіло, сержанте? — запитав він Ґегаловуда. — Треба ж її поховати.
— Незабаром, пане Келлерґане. Знаю, вам нелегко.
Панотець покрутив у руках шклянку.
— Вона полюбляла холодний чай, — сказав він. — Літніми вечорами ми часто брали велику пляшку і йшли на берег дивитися, як сонце сідає в океан і чайки танцюють у небі. Вона любила чайок. Так їх любила… Ви знали про це?