Я кивнув. Потім сказав:
— Пане Келлерґане, в цій справі є темні плями. Тим-то ми з сержантом Ґегаловудом і прийшли до вас.
— Темні плями? Уявляю собі… Мою доньку вбили й закопали в саду. Ви знайшли щось нове?
— Пане Келлерґане, ви знаєте чоловіка на ім’я Елайджа Стерн? — запитав Ґегаловуд.
— Особисто з ним не знайомий. Декілька разів бачив його в Аврорі. Та це було давно. Він дуже заможний чоловік.
— А його помічника? Такого собі Лютера Калеба?
— Лютер Калеб… Це ім’я нічого не каже мені. Але, знаєте, я міг і забути. Минув час, багато що стерлося з пам’яті… А чому ви запитуєте?
— Усе вказує на те, що Нола була пов’язана з цими двома чоловіками.
— Пов’язана? — повторив Девід Келлерґан, що був таки недурний. — Що дипломатичною мовою поліції означає «пов'язана»?
— Ми вважаємо, що в Ноли був зв’язок із паном Стерном. Шкодую, що доводиться бути з вами таким відвертим.
Панотець аж почервонів.
— Нола? Ви на що це натякаєте? Що моя донька була хвойда? Моя донька стала жертвою цього покидька Гаррі Квеберта, знаного педофіла, який незабаром скінчить своє життя на електричному стільці! Беріться до нього, сержанте, нічого приходити сюди й обливати брудом небіжчицю! Розмову закінчено. Бувайте, панове.
Ґегаловуд покірно підвівся зі стільця, та я все ж таки вирішив з’ясувати дещо.
— Ваша дружина била її?
— Прошу? — мало не вдавився Келлерґан.
— Ваша дружина лупцювала Нолу. Це правда?
— Ви з глузду з’їхали!..
Я урвав його.
— Наприкінці липня 1975 року Нола втекла з дому. Втекла, і ви нічого нікому не сказали, так? Чому? Вам було соромно? Чому ви не звернулися до поліції, коли вона втекла з дому наприкінці липня сімдесят п’ятого?
Він почав було пояснювати:
— Незабаром вона мала повернутися… За тиждень вона була вже вдома!
— За тиждень? Ви чекали цілісінький тиждень? Зате того вечора, коли вона зникла, зателефонували до поліції вже через годину, як побачили, що її нема. Чому?
Панотець почав кричати.
— Бо того вечора я пішов її шукати і почув, що на Сайд-Крік-лейні бачили закривавлену дівчину, і я відразу пов’язав ті дві події! Та й що ви хочете від мене, Ґольдмане? У мене більше нема родини, нічогісінько нема! Нащо ви ятрите мої рани! Забирайтеся звідси негайно! Котіться звідціля!
Та я не злякався.
— Що сталося в Алабамі, пане Келлерґане? Чому ви перебралися до Аврори? І що відбувалося тут улітку сімдесят п’ятого року? Відповідайте! Відповідайте, чорт би вас забрав! Це ваш обов’язок перед донькою!
Келлерґан схопився на ноги і, мов навіжений, кинувся на мене, згріб за комір із такою силою, що я від нього і не сподівався, а потім вигукнув: «Геть із мого дому!» — і потурив од себе. Я, либонь, повалився б додолу, якби Ґегаловуд не підхопив мене і не потягнув за двері.
— Ви геть сказилися, письменнику? — репетував він, коли ми йшли до авто. — Чи ви заплішений дурень? Хочете, щоб усі свідки піднялися проти вас?
— Тут не все зрозуміло, погодьтеся…
— А що тут незрозумілого? Його доньку прозвали мандрьохою, він розлютився, загалом це нормально, хіба ні? До речі, він вам замалим маку не втер. Міцний дідуган. І хто міг би подумати…
— Шкодую, сержанте. Не знаю, що це зі мною…
— А що за історія з Алабамою?
— Я вам казав: Келлерґани виїхали з Алабами й оселилися тут. І я певен, що на те була поважна причина.
— Спробую довідатися. Якщо обіцяєте надалі поводитися чемно.
— Сержанте, у нас усе гаразд? Я хочу сказати: з Гаррі знімуть обвинувачення?
Ґегаловуд пильно глянув на мене.
— Мені одне заважає, письменнику, — ви. У мене робота. Розслідую два вбивства. А у вас, здається, нав’язлива ідея: зняти з Квеберта обвинувачення в убивстві Ноли; вам наче кортить заявити на всю країну: ось бачите, він невинен, які ще можуть бути претензії до чесного писаки? Але претензії, Ґольдмане, ще ж і в тому, що він закохався в п’ятнадцятирічне дівча!
— Наче я не знаю! Я весь час думаю про це, уявіть собі!
— То чому ж ніколи про це не кажете?
— Я приїхав сюди відразу ж по тому, як вибухнув цей скандал. Ні на мить не вагаючись. Думав я передовсім про свого давнього друга, про свого брата Гаррі. Загалом, я міг би тут покрутитися кілька днів задля годиться і хутко повернутися до Нью-Йорка.
— То чому ви й досі мені тут очі муляєте?