— Чому в сквері, а не на пляжі? — заскиглила Ненсі, вгледівши її. — Така спека!
— У мене сьогодні ввечері побачення…
— Що? Ні, тільки не кажи, що ти сьогодні знов їдеш до Стерна!
— Не промовляй цього імені!
— Ти попросила мене прийти, щоб мати алібі?
— Ох, прошу, прикрий мене…
— Та я тільки те й роблю, що прикриваю тебе!
— Ну ще раз. Лише один раз. Будь ласка.
— Не їдь туди! — благально вигукнула Ненсі. — Не їдь до того дядька, пора це все припинити! Мені страшно за тебе. Що ви там із ним робите? Кохаєтеся, так? Правда?
Нола заспокійливо і лагідно відказала:
— Не хвилюйся, Ненсі. Головне, не потерпай за мене. Ти ж мене прикриєш, так? Пообіцяй, що прикриєш. Ти ж знаєш, що буває, коли виявляють мою брехню. Знаєш, що зроблять зі мною вдома…
Ненсі покірно зітхнула.
— Гаразд. Сидітиму тут, аж доки ти повернешся. Тільки не пізніш, як о пів на сьому, бо мама сваритиметься.
— Домовилися. А як спитають, що ми робили, що ти скажеш?
— Ми сиділи тут і пробазікали до самісінького вечора, — пропищала Ненсі ляльковим голосом. І жалібно вигукнула: — Ох і набридло ж мені через тебе брехати! Нащо ти це робиш?
— Бо я кохаю його! Я так його люблю! Я на все ладна заради нього!
— Ох, так гидко… Навіть думати про це не хочу.
Блакитний «мустанґ» звернув на вулицю, що прилягала до скверу, і спинився на узбіччі. Нола помітила його.
— Ось він, — сказала вона. — Я побігла. Бувай, Ненсі. Дякую, ти справжня подруга.
Вона швидко пішла до авто і сіла в нього. «Добридень, Лютере», — привіталася з водієм, вмощуючись на задньому сидінні. Автівка відразу ж рушила і зникла з очей. Ніхто, крім Ненсі, не бачив цієї дивної сцени.
За годину «мустанґ» вкотився на подвір’я маєтку Елайджі Стерна в Конкорді. Лютер провів дівчину в дім. Як пройти до кімнати вона вже й сама знала.
— Роздягайся, — лагідно сказав він. — Я повідомлю пана Стерна, що ти приїхала.
12 серпня 1975 року
Щоранку, відколи вони повернулися з Мартас-Віньярду, відтоді як до нього повернулося натхнення, Гаррі вставав удосвіта і, перш ніж узятися до праці, вибирався побігати.
Щоранку добігав до Аврори. І тепер, як і завжди о цій порі, зупинився коло пристані для яхт, щоб повідтискатися. Ще не було й шостої. Місто спало. Він оддалік обійшов «Кларкс»: шинок саме мав відчинитися, а йому не хотілося зустрітися з Дженні. Вона чудова дівчина і не заслуговує на таке його ставлення. Якусь хвилю постояв, милуючись океаном, осяяним неймовірними світанковими барвами. І здригнувся, почувши, як його окликнули на ім’я.
— Гаррі, то це правда? Ти встаєш так рано, щоб побігати?
Він обернувся: то була Дженні у форменій сукні «Кларксу». Вона підійшла до нього і незграбно спробувала обняти.
— Я люблю дивитися, як сходить сонце, — сказав він.
— Хочеш зайти у «Кларкс» на каву? — запропонувала вона.
— Дякую, не хочу збивати ритм…
Вона не показала свого розчарування.
— То посидьмо бодай хвилинку.
— Не хочу надовго зупинятися.
Вона засмутилася.
— Ти останнім часом десь пропав! До «Кларксу» більше не приходиш…
— Вибач. Захопився книжкою.
— Таж не лише книжки є в житті! Заходь іноді відвідати мене, я буду така рада. Мама не сваритиметься. Обіцяю. Вона не повинна була наполягати сплатити весь борг відразу.
— Пусте.
— Мені пора, о шостій відчиняємо. Ти певен, що не хочеш кави?
— Певен, дякую.
— Може, зайдеш згодом?
— Навряд.
— Якщо буваєш тут щоранку, я можу чекати тебе коло пристані… Якщо хочеш. Просто, щоб привітатися.
— Не варто.
— Добре. Принаймні сьогодні я працюю до п’ятої. Як хочеш, приходь писати… Я тобі не заважатиму. Обіцяю. Сподіваюся, ти не розгнівався, що я пішла на бал із Тревісом… Знаєш, я не люблю його. Він просто приятель. Я… я ось що хочу сказати тобі, Гаррі: я кохаю тебе. Кохаю, як нікого досі.
— Не кажи такого, Дженні…
Годинник на міській ратуші вибив шосту: вона запізнювалася. Цмокнула його в щоку і побігла. Не треба було казати, що вона його кохає; вона вже гнівалася на себе. Ото вже дурепа! Піднімаючись вулицею до «Кларксу», обернулася, щоб помахати йому рукою, та Гаррі вже не було. Загадала: як він таки зайде до «Кларксу», то бодай трохи кохає її й не все ще втрачено. Наддала кроку, та наприкінці узвозу з-за живоплоту раптом виринула широка скорчена тінь і заступила їй шлях. Од несподіванки Дженні зойкнула. Та відразу ж упізнала Лютера.