— Ох, Лютере, ти так налякав мене!
У світлі ліхтаря постало перехняблене обличчя і могутній торс.
— Шо… шо він хтів од тепе?
— Нічого, Лютере…
Він вхопив її за руку і міцно стиснув.
— Не… не… не шмійшя з мене! Шо йому трепа пуло від тепе?
— Це просто приятель! Відпусти мене, Лютере! Мені боляче, хай тобі чорт! Відпусти, бо всім розкажу!
Він розчепив пальці й запитав:
— Ти подумала про мою пропожичію?
— Кажу тобі, ні! Не хочу я, щоб ти мене малював! А тепер дай мені пройти! Бо поскаржуся, що ти тут вештаєшся, і матимеш неприємності.
Лютер мовчки дременув, розчинившись у ранковому сяєві, мов примара навіженого звіра. Дженні було страшно, вона заплакала. Швиденько дійшла до ресторанчика і біля входу втерла очі: матінка вже була там, і їй не хотілося, щоб вона помітила її сльози.
Гаррі побіг назад через усеньке місто до шосе номер один і Гусячої бухти. Він думав про Дженні. Не треба було давати їй марних надій. Він дуже картав себе через цю дівчину. На перехресті з шосе номер один у нього підігнулися ноги: м’язи захололи, поки він стояв біля пристані, й він відчував, як їх корчить судома. Був сам на узбіччі пустельного шосе і вже шкодував, що забіг так далеко від дому, не уявляючи, як тепер дістанеться до Гусячої бухти. І тоді коло нього раптом виринув блакитний «мустанґ». Водій опустив шибу, і Гаррі впізнав Лютера Калеба.
— Помохти тра?
— Далеко забіг… Здається, щось ушкодив собі.
— Шітайте. Я ваш підвежу.
— Пощастило, що зустрів вас, — мовив Гаррі, вмостившись на передньому сидінні. — А що ви робите в Аврорі о цій ранній порі?
Калеб не відповів; одвіз його до Гусячої бухти, не мовивши й слова. Висадивши Гаррі, поїхав назад, але не до Конкорда, а повернув ліворуч, до Аврори, і заїхав на вузький лісовий прослідок, що закінчувався глухим кутом. Заховавши авто за соснами, Калеб спритно промкнувся поміж деревами і зачаївся в хащах неподалік од дому Гаррі. Була за чверть сьома. Він сів, притулившись спиною до стовбура, і почав чекати.
Десь о дев’ятій ранку Нола прийшла до Гусячої бухти піклуватися про свого коханого.
13 серпня 1975 року
— Розумієте, пане Ешкрофте, я завжди так роблю, а потім гніваюся на себе.
— Як це відбувається?
— Хтозна. Воно саме з мене виривається, незалежно від мого бажання. Кортить, утерпіти не можу. Та мені від цього недобре. Ой, як недобре! Але втриматися не можу.
Лікар уважно глянув на Тамару Квінн і запитав:
— Ви здатні сказати людям, як ви до них ставитеся?
— Я… Ні. Ніколи не кажу.
— Чому?
— Вони й так знають.
— Ви певні цього?
— Авжеж!
— Звідки ж вони це знають, як ви їм не кажете?
Вона стенула плечима.
— Не знаю, пане лікарю…
— Ваша рідня знає, що ви до мене ходите?
— Ні. Ні… Я… це не їхнє діло.
Він кивнув.
— Знаєте, пані Квінн, вам треба записувати ваші відчуття. Це заспокоює. Інколи.
— Та я записую, все записую. Відколи ми з вами все обговорили, я записую в зошит і бережу його мов зіницю ока.
— Вам це допомагає?
— Не знаю. Авжеж, трохи. Здається.
— Продовжимо наступного тижня. Ваш час уже сплив.
Тамара Квінн підвелася, попрощалася з лікарем за руку і вийшла з кабінету.
14 серпня 1975 року
Була одинадцята година. Від самого ранку Нола друкувала на терасі в Гусячій бухті рукопис, а Гаррі сидів навпроти і працював, писав далі. «Добре! — вигукувала Нола з кожним наступним словом. — Ой, як добре!» Гаррі мовчки їй усміхався, відчуваючи, як його переповнює безмежне натхнення.
Стояла спека. Помітивши, що Гаррі нема чого пити, Нола на хвильку покинула терасу, щоб приготувати холодного чаю. Щойно вона сховалася в домі, як на терасу знадвору ввійшов гість — Елайджа Стерн.
— Гаррі Квеберте, ви занадто сумлінно працюєте! — голосно мовив Стерн.
Гаррі не чув, як він увійшов, тому аж підскочив від несподіванки і відразу страшенно запанікував: ніхто не повинен був побачити тут Нолу.
— Елайджа Стерн! — заволав він на всю горлянку, щоб Нола почула й не виходила з дому.
— Гаррі Квеберт! — ще гучніше викрикнув Стерн, не розуміючи, чому той так репетує. — Я дзвонив у двері, та ніхто не відчинив. Але авто на місці, тому я й подумав, що ви, либонь, на терасі, тож дозволив собі обійти дім.