Квеберт полегшено хихотнув.
— У нас із Дженні нічого нема, — пояснив він. — Просто пофліртували трохи, та й годі. Вона гарна дівчина, та, правду кажучи, мені з нею нуднувато… Хотілось би знайти таку, щоб нестямно у неї закохатися. Особливу дівчину… Не таку, як усі…
— То я спокійний за вас. Ви знайдете свою перлину, ту, що будете з нею щасливі.
Поки Гаррі й Стерн снідали, Нола під палючим сонцем поверталася додому по шосе номер один, тягнучи свій «ремінгтон». Ззаду під’їхало авто і зупинилося біля неї. За кермом сидів Пратт.
— Куди це ти з машинкою? — запитав він.
— Додому.
— Пішки? Звідки це ти плентаєшся? Добре, не має значення: сідай, підвезу.
— Дякую, пане Пратте, я пішки.
— Не сміши мене. Спека така, сказитися можна.
— Ні, дякую.
У Праттовому голосі задзвеніла криця.
— Чому не хочеш, щоб я тебе підвіз? Сідай, кажу тобі! Ану сідай!
Нола нарешті послухалася, і Пратт посадив її біля себе, на передньому сидінні. Але до міста він не поїхав. Авто розвернулося і рушило у зворотному напрямку.
— Куди ми? Аврора з іншого боку.
— Не хвилюйся, дівчинко. Хочу тобі показати щось гарнюнє. Ти ж не боїшся, ні? Покажу тобі гай, красиву місцинку. Хочеш поглянути на мальовничу місцинку, еге ж? Красиві місцини всі люблять.
Більше Нола і слова не промовила. Авто дісталося до Сайд-Кріку, звернуло на просіку і спинилося за деревами. І тоді начальник поліції розстебнув пасок, потім ширінку й, нагнувши Нолину голову, звелів їй робити те, що так добре зробила вона у нього в кабінеті.
15 серпня 1975 року
О восьмій ранку Луїза Келлерґан увійшла до Нолиної кімнати. Донька сиділа на ліжку в спідній білизні й чекала. День таки настав. Вона знала. Луїза дивилася на неї з ніжною усмішкою.
— Ноло, ти знаєш, чому я це роблю…
— Так, мамо.
— Це для твого ж добра. Щоб ти потрапила до раю. Ти ж хочеш стати янголятком, правда?
— Я не певна, що хочу стати янголятком.
— Ох, не мели дурниць… Ходімо, люба.
Нола підвелася й слухняно попрямувала за матір’ю до ванної. Все було готове: долі стояла балія з водою. Нола глянула на матір: вона була дуже красива, з пишним світлим кучерявим волоссям. Усі казали, що вони дуже схожі.
— Я люблю тебе, мамо.
— Я теж люблю тебе, доцю.
— Мені шкода, що я таке огидне дівчисько.
— Ти не огидне дівчисько.
Нола стала навколішки перед балією; мати згребла її за волосся і занурила головою у воду. Повільно і суворо полічила до двадцяти, потім витягла голову з холодної води, й дівчина перелякано заволала. «Ні, доню, це покута, — сказала Луїза. — Ще, ще треба». І знову тицьнула її головою у крижану воду.
Панотець замкнувся в гаражі й слухав музику.
Від тієї розповіді в нього аж мороз по шкурі продер.
— Мати топить тебе? — вражено перепитав він.
Був полудень. Нола допіру прийшла до Гусячої бухти. Вона проплакала весь ранок, і, хоч намагалася втерти свої червоні очі, підходячи до садиби, Гаррі відразу помітив: щось негаразд.
— Вона пхає мене головою в балію, — сказала Нола. — А вода, мов крига! Тицьне мене туди і тримає. І щоразу мені здається, наче я умираю… Я більше не можу, Гаррі. Допоможіть…
Вона пригорнулася до нього. Гаррі запропонував спуститися до берега; на пляжі їй завжди ставало веселіше. Вони прихопили з собою бляшанку з написом «На згадку про Рокленд, Мен» і попрямували попід бескидами, годуючи чайок хлібом, а потім посідали на пісок помилуватися обрієм.
— Гаррі, я хочу поїхати відціля! — сказала Нола. — Хочу, щоб ви повезли мене якнайдалі відціля!
— Поїхати?
— Ви і я, далеко-далеко. Ви казали, що ми колись виїдемо. Хочу сховатися від світу. Хіба вам не хочеться бути зі мною вдалині від усього світу? Поїдьмо, благаю вас. Їдьмо просто наприкінці цього страшного місяця. Числа тридцятого. Маєте два тижні, щоб зібратися.
— Тридцятого? Хочеш, щоб ми тридцятого числа виїхали з міста? Та це ж безумство!
— Безумство? Гаррі, безумство — це жити в цьому жалюгідному містечку! Безумство — любити одне одного так, як любимо ми, і не мати на це права! Безумство — ховатися, наче ми дикі звірі! Я більше не можу, Гаррі. Я поїду. Вночі тридцятого серпня я зникну з цього містечка. Не можу більше тут. Їдьмо разом. Благаю вас. Не кидайте мене саму.
— А що як нас заарештують?
— Хто нас заарештує? За кілька годин ми будемо в Канаді. Та й за що нас арештовувати? Виїхати — не злочин. Виїхати — це бути вільною людиною, а хто може завадити нам бути вільними? Свобода — основа Америки! Так написано в нашій Конституції. Гаррі, я вирішила: їду два тижні. Вночі тридцятого серпня виїжджаю з цього жахливого міста. Ви зі мною?