— Шо?
— Ви з Дженні трахаєтеся?
— Та ні, шо ти!
— Я… я роблю все, щоб вона була щаслива, а пораєш її ти? Чорт, що це за життя таке!
— Тревіше… Це жовшім не те, шо ти думаєш!
— Стули писок! — заволав Тревіс і, згрібши Лютера за барки, пхнув додолу.
Він не дуже тямив, що робить. Подумав про Дженні, яка не хотіла його, і відчув себе упослідженим і жалюгідним. Та в ньому скипав гнів: годі, доки ж це всі об нього ноги витиратимуть, пора показати, що він таки чоловік! І він зняв із пояса кийка, замахнувся і взявся щосили гамселити Лютера.
15. Перед бурею
— То як, сподобалося вам?
— Непогано. Та, як на мене, ви завеликого значення надаєте словам.
— Словам? Але ж, коли пишеш, слова мають значення, хіба ні?
— І так, і ні. Сенс слова все-таки важливіший за саме слово.
— Що ви маєте на увазі?
— Бачите, слово — це просто слово, і всі слова належать усім. Досить розгорнути словник і обрати котресь зі слів. І тоді розпочинається найцікавіше: чи здатні ви надати цьому слову особливого змісту?
— Як це?
— Оберіть слово і повторюйте його в своїй книжці з будь-якого приводу. Візьмімо навмання будь-яке слово, наприклад, «чайка». Люди про вас казатимуть: «Знаєш, Ґольдман — це той чоловік, що пише про чайок». А далі настане така мить, коли ті ж таки люди, вгледівши чайок, раптом подумають про вас. Вони подивляться на цих галасливих птахів і скажуть: «Цікаво, що Ґольдман у них знайшов?». І незабаром чайки асоціюватимуться у них із Ґольдманом. Щоразу, побачивши чайок, люди думатимуть про вашу книжку і взагалі про вашу творчість. І сприйматимуть цих пташок уже інакше. І тільки тоді ви збагнете, що пишете щось вартісне. Слова належать всім доти, доки ви не доведете, що здатні присвоїти їх. Це і визначає письменника. Ось побачите, Маркусе, дехто буде вас запевняти, начебто книжка — це стосунки зі словами. Неправда: насправді це стосунки з людьми.
Понеділок, 7 липня 2008 року, Бостон, штат Массачусетс
Через чотири дні після арешту Пратта я зустрівся з Роєм Барнаскі в Бостоні, в окремому кабінеті готелю «Плаза», для підписання видавничої угоди на суму один мільйон доларів за книжку про справу Гаррі Квеберта. Присутній був і Дуґлас, вочевидь радий із того, що ситуація так добре виправилася.
— Повертаємося до початку, — сказав Барнаскі. — Великий Ґольдман урешті взявся до праці. Тривалі й бурхливі оплески!
Замість відповіді я просто дістав із портфеля стос аркушів і простягнув йому. Він широко всміхнувся.
— Ага, це ваші перші п’ятдесят сторінок…
— Так.
— Мені потрібен час, щоб переглянути, ви дозволите?
— Авжеж.
Щоб не заважати йому читати, ми з Дуґласом вийшли з кімнати, спустилися в готельний бар і замовили темного діжкового пива.
— То як воно, Марку? — запитав Дуґлас.
— Помалу. Останні чотири дні були просто шалені…
Він підхопив, кивнувши:
— Авжеж, божевільна історія! Ти навіть не уявляєш, який успіх матиме твоя книжка. Зате Барнаскі знає, тим-то і пропонує такі грошенята. Мільйон доларів — дрібниця порівняно з тим, як він сам нагріє на цьому руки. Знав би ти, що коїться в Нью-Йорку навколо цієї справи. Кіностудії вже говорять про фільм, а кожне видавництво мріє видати книжку про Квеберта. Проте всі знають, що справжню книжку можеш написати лише ти. Ти єдиний, хто знає Гаррі, єдиний, хто знає Аврору зсередини. Барнаскі хоче всіх випередити і заграбастати цю історію собі. Каже, що як ми зуміємо перші видати книжку, то Нола Келлерґан стане фірмовим знаком видавництва «Шмід і Гансон».
— А що про все це думаєш ти? — запитав я.
— Що це рідкісний письменницький успіх. І добряча нагода дати відкоша тим, хто поливає брудом Гаррі. Ти ж від самого початку збирався його захищати?
Я кивнув. І поглянув угору, туди, де Барнаскі знайомився з фрагментом мого роману, що завдяки подіям останніх днів суттєво збагатився.
3 липня 2008 року, за чотири дні до підписання угоди