Відколи заарештували Пратта, минуло декілька годин. Я повертався до Гусячої бухти з в’язниці штату, де Гаррі, втративши самовладання, мало не зацідив мені стільцем у мармизу, коли я розповів йому про те, що в Елайджі Стерна висить Нолин портрет. Припаркувавшись перед домом, я вийшов з авто і відразу помітив клапоть паперу, що стирчав із дверей. Ще один лист. Цього разу тон його був інший:
Останнє попередження, Ґольдмане.
Я не надав йому значення: перше попередження чи останнє, яка різниця? Кинув лист у смітник і ввімкнув телевізор. На всіх каналах ішлося про арешт Пратта; дехто навіть ставив під сумнів результати розслідування, що він свого часу особисто очолював, і всі допитувалися, чи колишній начальник поліції не провадив пошуки навмисне недбало.
Вечоріло. Ніч мала бути темна і дуже красива; таким літнім вечором треба тішитися разом із друзями, підсмажуючи на грилі величезні стейки і смакуючи пиво. Друзів я не мав, та подумав, що стейки і пиво таки є. Відчинив холодильник, та він виявився порожній: я забув купити харчі. Бач, забув про себе. І тоді збагнув, що у мене холодильник Гаррі — холодильник самотнього чоловіка. Тож замовив піцу по телефону і з’їв її на терасі. Маю принаймні терасу та океан; для чудового вечора бракувало тільки барбекю, друзів і подруги. Тієї миті задзеленчав телефон. Дзвонив один із небагатьох моїх друзів, який давненько вже не озивався, — Дуґлас.
— Що нового, Марку?
— Що нового? Від тебе вже два тижні жодної звістки! Ти куди пропав? Ти мій агент чи хто?
— Знаю, Марку. Вибач. Просто становище було непросте. І в тебе, і в мене. Та якщо ти й надалі хочеш бачити мене своїм агентом, вважатиму за честь продовжити співпрацю.
— Авжеж. Тільки за однієї умови: ти й надалі приходитимеш до мене дивитися чемпіонат з бейсболу.
Він засміявся.
— Згода. З тебе пиво, з мене начос із сиром.
— Барнаскі запропонував мені добрячу угоду, — сказав я.
— Знаю. Він мені казав. То ти згоден?
— Начебто.
— Барнаскі страшенно схвильований. Хоче якнайшвидше бачити тебе.
— Нащо йому мене бачити?
— Щоб підписати угоду.
— Уже?
— Так. Здається, він хоче переконатися, що ти вже справді працюєш. Терміни стислі, писати доведеться швидко. Він аж казиться: треба встигнути до перевиборної кампанії. Ти готовий?
— Як піде. Я пишу. Та не знаю, що вдіяти: розповісти все, що вже відомо? Що Гаррі збирався втікати з неповнолітнім дівчам? Уся ця історія, Дуґу, якась маячня. Ти навіть не уявляєш собі.
— Пиши правду, Марку. Просто розповідай правду про Нолу Келлерґан.
— А якщо та правда зашкодить Гаррі?
— Казати правду — твій письменницький обов’язок. Навіть якщо це прикра правда. Це я тобі раджу як друг.
— А як агент що радиш?
— Головне, прикривай свою сраку: постарайся уникнути стількох судових позовів, скільки є у Нью-Гемпширі мешканців. Ось ти, скажімо, пишеш, що дівчинку били…
— Так. Мати била.
— Напиши просто, що Нола була «бідолашна дівчинка, і з нею жорстоко поводилися». Всі зрозуміють, що це батьки поводилися з нею жорстоко, та прямо про це не буде сказано… Тоді ніхто не потягне тебе до суду.
— Але ж мати в цій історії відіграє дуже важливу роль…
— Марку, як агент раджу тобі: щоб обвинувачувати людей, тобі потрібні залізобетонні докази, інакше тільки й ходитимеш по судах. Ти вже й так мав достатньо проблем останніми місяцями. Знайди надійного свідка, нехай підтвердить, що мати була та ще лярва і лупцювала дівча як Сидорову козу, а як не знайдеш, просто пиши «бідолашна дівчинка». Кому воно треба, щоб якийсь суддя вилучив книжку з продажу через наклеп і образу честі. Зате про Пратта тепер усе відомо, тож можеш підлити бруду. Таке добре продається.
Барнаскі пропонував зустрітися в понеділок, 7 липня, в Бостоні. Місто мало ту перевагу, що було розташоване за годину літаком від Нью-Йорка і за дві години авто від Аврори; я погодився. У мене залишилося чотири дні, щоб напружено попрацювати і показати йому декілька розділів.
— Як щось треба буде, дзвони, — сказав мені Дуґлас наостанок.
— Дякую, зателефоную. Дуґу, зажди…
— Що?
— Пам’ятаєш, як ти робив мохіто?
Я відчув, що він усміхнувся.
— Аякже!
— Хороша була пора, так?
— Пора завжди хороша, Марку. У нас у всіх непогане життя, хоч і трапляються часом тяжкі хвилини.