— Не робіть цього, Роте! — вигукнув я.
— Чому ж це?
— Бо вона така не була! І він кохав її! Кохав!
Та він уже поклав слухавку. Трохи згодом я побачив його на екрані телевізора: широко всміхаючись, він переможно крокував сходинками Палацу правосуддя. Журналісти простягали до нього мікрофони, допитувалися, чи правду пишуть газети: Нолла Келлерґан і справді спала з усіма чоловіками у місті? Розслідування знову розпочинається з нуля? І він радісно відповідав «так» на всі запитання.
Наприкінці того слухання Гаррі звільнили. Тривало воно хвилин зо двадцять, не більше, і в міру того, як суддя перелічував докази, справа розвалювалася просто на очах. Головний доказ, рукопис, втратив будь-яку ціну, щойно довели, що слова «Прощавай, люба Ноло» написані не рукою Гаррі. Решта фактів розлетілися мов пух: обвинувачення Тамари Квінн не було підтверджено речовими доказами, а чорний «шевроле монте-карло» тоді навіть не розглядався як доказ. Розслідування на очах оберталось якимось величезним непорозумінням, тому суддя ухвалив: у зв’язку з новими обставинами випустити Гаррі Квеберта на волю під заставу п’ятсот тисяч доларів. Це відкривало шлях до цілковитого виправдання.
Сенсаційний поворот подій страшенно збурив журналістів. Тепер чимало з них запитували, а чи не хотів прокурор, заарештувавши Гаррі й віддавши його на поталу громадській думці, зробити собі величезну рекламу. Потім натовп, що зібрався перед Палацом правосуддя, спостерігав, як виходять учасники засідання: перший показався радісний Рот, який заявив, що вже завтра, коли внесуть суму застави, Гаррі стане вільною людиною; потім вийшов прокурор і спробував, хоч і не дуже переконливо, пояснити логіку своїх аргументів.
Стомившись спостерігати великий парад правосуддя на малому екрані, я вирішив побігати. Мені потрібна була тривала дистанція, мав перевірити своє тіло, відчути, що ще живий. Добіг до озерця в Монберрі, вже геть запаскуджене дітлахами та їхніми батьками. На зворотному шляху, майже коло самісінької Гусячої бухти, мене випередило пожежне авто, потім іще одне, а за ними поліція. Лише тоді я помітив густий дим, що здіймався над соснами, і відразу ж зметикував: горить наш дім. Палій виконав свої погрози.
Я ушпарив так, як ще ніколи в житті не бігав. Мчав рятувати письменницький дім, що так його любив. Пожежники справно працювали, та полум’я вже охопило фасад. Палало все. За декілька десятків метрів, на узбіччі, стояв полісмен, уважно вивчаючи капот мого автомобіля, де червоною фарбою було наквецяно: «Гори, Ґольдмане, гори».
О десятій ранку наступного дня згарище досі курилося. Більшу частину будинку було зруйновано. Руїнами ходили експерти поліції штату, а пожежники перевіряли, чи нема небезпеки повторного займання. Якщо судити з потужності полум’я, на ґанок хлюпнули бензину чи якоїсь займистої рідини. Полум’я спалахнуло відразу. Вітальня і тераса згоріли вщент, кухня теж. Перший поверх майже не постраждав, але дим і вода з пожежних шлангів завдали і там непоправних збитків.
Я почувався наче вві сні. Сидів на моріжку в спортивному костюмі й дивився на руїни. Просидів так цілісіньку ніч. Біля мене стояла валізка, яку пожежники врятували з кімнати; там було трохи одягу і комп’ютер.
Аж ось я почув, як підкотило авто; натовп роззяв загомонів. То був Гаррі. Його щойно звільнили з в’язниці. Я сповістив Рота і знав, що той розповів Гаррі про пожежу. Він мовчки підійшов до мене, сів на моріжку і сказав лише:
— Маркусе, що це вам у голову стрілило?
— Не знаю, що вам сказати, Гаррі.
— То й не кажіть нічого. Погляньте, що ви накоїли. Про що вже тут говорити…
— Гаррі, я…
Він помітив напис на капоті мого «рейндж-ровера».
— Авто вціліло?
— Так.
— То й добре. Бо зараз ви сядете в нього і пошуруєте звідціля під три чорти.
— Гаррі…
— Вона кохала мене, Маркусе! Вона мене кохала! І я кохав її так, як ніколи потім нікого не кохав. Нащо ви понаписували ту гидоту? Знаєте, у чому ваша проблема? Вас ніхто ніколи не кохав! Ніколи! Ви хочете писати романи про кохання, а геть не знаєте, що воно таке! А тепер їдьте. Бувайте.
— Я й не думав змальовувати Нолу так, як ото зобразили її в пресі. Вони перекрутили мої слова, Гаррі!
— То якого дідька ви дозволили Барнаскі розсилати ту гидоту в усі газети?